Саме він мав ідеологічно обґрунтувати претензії Москви на загарбання Греції і Туреччини, Сирії і Македонії, Болгарії та Югославії. Професор Санкт-Петербурзького державного університету Сергій Львович Фірсов констатує: «Сьогодні серед дослідників майже немає сумнівів в тому, що Сталін хотів перетворити Російську Церкву в своєрідний центр міжнародного православ’я, який влаштовував би Кремль і відповідав його зовнішньополітичним амбіціям.

Власне, в Кунцевому і були принципово вирішені основні питання церковного життя» [169]. А ще Сталін міг спиратися на Московський патріархат у справі кінцевого загарбання України, зокрема ліквідацію Української греко-католицької церкви та боротьбі з ОУН та УПА. До слова: не «хотів перетворити», а – перетворив. Чи відомо вам, люб’язні мої читачі, що згадуваний вище «Журнал Московської патріархії» від початку поновлення виходу (перший номер віддруковано 12 вересня 1943 року у найкращій московській типографії на найкращому папері – блискавичні темпи, якщо врахувати, що з 4 вересня треба було і редакцію організувати, і матеріали підготувати) ніколи не називав і досі не називає Вселенського патріарха Вселенським, а лише – Константинопольським? Чому? Бо, починаючи з 1943 року, Московський патріарх почав кампанію про самопроголошення себе Вселенським. І що Москва якщо не de jure, то de facto саме з часів Йосипа Віссаріоновича стала тим центром, до якого сходилися усі ниточки світового православ’я. А якби плани Сталіна реалізувалися й було захоплено Туреччину, Палестину, Сирію та Грецію, то в його лапах сконцентрувалися би 12 із 14 автокефальних церков, що тоді входили у диптих, і центр світового православ’я безумовно перемістився би із Фанара до Москви.

І стратегічна гра почалася. У Тегерані Сталін поставив перед союзниками вимогу змусити Туреччину переглянути доктрину Монтре в сенсі, що лише військові кораблі СРСР і жодні інші мали би право безперешкодного і необмеженого проходу протоками. Ми десь вже це чули, правда? А також згоду Туреччини на відчуження частини її території для побудови радянських військових баз. І це теж в одній з попередніх глав ми уже читали. Відомо, що в країнах, де з’являються радянські військові бази, до влади невдовзі приходять «народні уряди». Власне, Туреччина у Касабланці була віднесена до сфери британських інтересів (як і Греція), але нам достеменно не відомо, про що під коньячок говорили товариш Сталін та містер Рузвельт листопадовими вечорами за стінами радянського посольства. Багато чого не потрапило у протоколи. Багато чого досі у секретних архівах зберігається, або понищено. Про те, що там говорилось-балакалось, ми можемо судити лише з мемуарів того ж таки Бережкова, який, зрозуміло, всієї правди не розкрив, а про деякі речі говорить натяками.