Оскільки Петро тиску більшовиків не піддався, його було заарештовано й відправлено у заслання, а потім у в’язницю. Патріарший місцеблюститель роками сидів в одиночній камері, проте так і не схилив голови. А його заступник Сергій схилив. Ще й як.
Він буквально вилизував чоботи комісарам, чим викликав обурення і самого Петра, який надіслав йому гнівного листа, і більшості ієрархів. Але Сергію було байдуже. Він радо пішов на співпрацю з «органами», аби врятувати своє життя та досягти влади. У 1936 році НКВС розповсюдило брехливу інформацію про нібито смерть митрополита Петра в ув’язненні. Це було потрібно для того, щоб патріаршим місцеблюстителем став наступний за чергою – Сергій. І він ним став. У тому ж році почалося налагоджування тісної співпраці більшовицького керівництва з керівництвом Церкви. Навіть антирелігійну п’єсу Дем’яна Бєдного «Богатирі» зняли з репертуару.
Проте пом’якшення стосувалося не всіх, а лише тих, хто вірою і правдою служив Кремлю й особисто товаришу Сталіну. Повсюди продовжувалося закриття храмів. Станом на 1940 рік їх в усьому СРСР залишилося менше, ніж в анексованій нещодавно Бессарабії. Але храми тих батюшок, які працювали на ОГПУ-НКВС, не чіпали. У 1937 році за особистим наказом Сталіна було розстріляно низку церковних діячів, зокрема архієпископа Пітіріма (Крилова), протоієрея Олександра Лебедєва, який був керуючим справами Московської єпархії та інших. Загалом протягом лише 1937 року було заарештовано 41 митрополита, архієпископа та єпископа. Не вижив ніхто.
Зверніть увагу: отець Олександр був керуючими справами у тій самій єпархії, яку очолював Сергій, котрий не лише розстрілу, але й арешту уникнув. Цікаво, правда? Отже, треба сказати, що сталінські репресії стосовно священнослужителів були «зачистками» з метою зведення у сан керованих і слухняних осіб. Першим серед них якраз і був митрополит Сергій (Страгородський).
Саме завдяки його «невтомній праці» РПЦ було підпорядковано радянським спецслужбам, коли, образно кажучи, під рясами попів були погони, а в кишенях – партійні квитки. Сталін не був би Сталіним, якщо б відкрито виявляв прихильність до когось. Він грався батюшками, мов пішаками, знімаючи з дошки одних і просуваючи у ферзі інших. До пори він тримав їх хоч і в «чорному тілі», але живих.