Тобто Маленкову ставили у провину те, що він прагнув скоротити виробництво танків і натомість нагодувати та одягнути народ; його політика підвищення добробуту населення не знайшла підтримки у товаришів, які, виблискуючи вгодованими ряхами, розповідали, як вони народ люблять і піклуються про нього . Тут, до речі, не лише ідеологія мала місце, хоча Хрущова називають «останнім ідейним комуністом», але й особисті мотиви Першого секретаря ЦК КПРС. Сєров не міг не донести до свого приятеля віршики, які складали в народі: «Пришел товариш Маленков, дал и хлеба, и блинков».

Навіть наїстися хліба на 39-му році влади комуністів над країною, яка до Першої світової війни була головним виробником зерна у світі, для пересічного радянського громадянина було вже за радість. За звичайний млинець вони були готові Маленкова на руках носити. Утім, специфіка його діяльності в минулому безпосередньо не пов’язувалась ні з масовим терором (хоча він був одним з його «ударників»), ні з поразками та величезними втратами на війні, ні з післявоєнним голодом – тому народ Маленкову симпатизував.

Постанову (звісно, таємну) щодо звільнення Г. М. Маленкова з посади голови Ради Міністрів СРСР пленум прийняв одноголосно. І не пошкодував – невдовзі «сині конверти» повернулися.

Опальний колишній голова Ради міністрів не пручався, сперечатися з висунутими проти нього звинуваченнями не став, з усім погодився. Зокрема – і зі звільненням з посади голови Ради міністрів.

Проте навіть у веселій історії СРСР не часто бувало так, щоб члена Політбюро миттєво виганяли на вулицю, мов старого пса, що втратив нюх. Берію вбили, бо він створював реальну небезпеку життю «соратників» та намагався розвернути країну на більш-менш нормальний шлях розвитку. Маленков на винищення «соратників» не був здатен. Остаточне знищення доволі популярного в народі колишнього голови радянського уряду кидало тінь і на самого Хрущова, і на інших товаришів з Кремля. Тому Георгія Максиміліановича навіть залишили у складі Політбюро. І посаду йому знайшли – міністра електростанцій.

Остаточно він впаде у 1957 році. А разом з ним і ті, хто в цій боротьбі за владу став на бік Хрущова. Молотов, Каганович, Мікоян та інші відверто недооцінили Микиту Сергійовича. Досвідчені підкилимні інтригани – вони не звернули увагу на те, як сформувався новий, поки що невидимий тріумвірат Хрущова, Жукова та Сєрова. Плюс Булганін. На той момент Хрущов – це партія, Булганін з Жуковим – армія, а Іван Сєров (з ним Микита Сергійович, як і з Жуковим, близько зійшовся ще у 1940 році в Києві) – це новостворений Комітет державної безпеки.