Решта членів Політбюро його підтримала. За винятком Молотова.  «Він вважав, що було б краще необхідні для цього кошти використовувати для підйому землеробства в Європейській частині СРСР» [187]. У цьому випадку логіка людини, яка ще при Сталіну більш ніж десятиріччя керувала аналогом Ради міністрів, була залізною: нащо кидатися у сумнівну авантюру, яка забере невідомо скільки ресурсів та часу, якщо можна ті самі ресурси вкласти в уже освоєні землі. Ні, Молотов не був категорично проти, але обережно сумнівався, чи потрібні одразу такі масштаби. Та Хрущов був невблаганний – вперед, дайош цілину! «Товариші Мікоян, Булганін, Маленков були за проведення цієї роботи. Товариш Молотов був категорично проти.. Він заперечував принципово і, як талмуд, твердив, що наша головна задача – підвищення врожайності» (там само). Ось тоді Молотову і нагадали, що врожайність в СРСР за останні 38 років «зросла» до рівня 1913-го. Нагадував, на прохання Хрущова, перший заступник міністра сільського господарства Володимир Володимирович Мацкевич. Знаєте, що з ним зробив Хрущов за те, що за 38 років радянської влади врожайність вивели на рівень 1913 року? Правильно – він Мацкевича зробив міністром сільського господарства.

Оця сцена з консультацією Мацкевича свідчить ще про одне. Комуністи чудово розуміли, що колгоспи – зло; що причини неврожаїв у колгоспній системі. Але замість того, аби їх скасувати й дозволити мужикові господарювати самому – як у тій же Польщі – плодили все нові на нових мільйонах гектарів. «Уже до кінця року в нових районах працювало 150 000 кваліфікованих робітників, а також агрономів, зоотехніків, інженерів. Всього ж за комсомольськими путівками туди прибуло понад півмільйона людей. Серед мотивів масового виходу юнаків і дівчат з місць постійного проживання було не лише позитивне сприйняття офіційної пропаганди, яка всіляко їх до того спонукала. Переважне значення, судячи з усього, мали суто матеріальні інтереси, прагнення змінити життєву ситуацію: піти з остогидлої роботи, де не було жодної надії отримати житло, не повертатися після армії до злиденного колгоспу тощо.

Поки ситуація у промисловості і в колгоспному селі не змінювалася, можна було не тривожитися про приплив добровольців в райони нового освоєння» (там само). А ще тим, хто їхав з колгоспів на цілину за комсомольськими путівками, видавали паспорти і, попрацювавши в Казахстані, можна було повернутися не до осоружного колгоспу, а до міста. До того ж на цілині платили і доволі щедро. І тут треба відзначити одну обставину, яка не афішується: разом зі школярами-ентузіастами та звичайними колгоспниками за «довгим карбованцем» на цілину ринули напівкримінальні елементи. Так що становище там було далеким від ідилії. Разом з людськими масами на цілину пішла техніка. Багато техніки. Лише у 1954 році машинно-тракторні станції Казахстану отримали 19 тисяч тракторів та 12 тисяч збиральних комбайнів. Якби її всю передали колгоспам в Україні, а колгоспникам призначили зарплати нехай не як у американських фермерів, а хоча б як на цілині – вони б не лише СРСР, але й всю Європу завалили хлібом. Але вирішено було йти не інтенсивним, а екстенсивним шляхом. І тут починається найцікавіше.