І не треба робити з Андропова лицаря без страху і докору, який боровся за справедливість. Розкручуючи справи «Хутряної мафії», а пізніше «Бавовняну» та інші схожі, він не за інтереси держави боровся, а за особисту владу. Бо «копав» під Щолокова, Цвігуна, Черненка та Брежнєва. Особливо ця невидима війна розгорілася після чергового нападу хвороби Леоніда Ілліча. Він ще у 1951 році пережив перший інфаркт. Реалії життя на верхівці владної піраміди СРСР сил і здоров’я не додавали.

Як відомо, «Нет повести печальнее на свете, чем повесть о Центральном Комитете». 25 серпня 1968 року він змушений був прилягти на стіл – просто у присутності підлеглих у Брежнєва почався жорстокий гіпертонічний криз, якій призвів до двомісячного «відпочинку» в санаторії «Барвиха». Напади хвороби ставали все частішими і все частіше генсек опинявся в лікарні. «26 грудня 1974 він знову опинився на лікарняному ліжку. За словами Євгена Чазова, вже напередодні переговорів з президентом США Джеральдом Фордом на шляху до Владивостока у Брежнєва стався важкий зрив. Особистий охоронець Медведєв був більш конкретний: «У потягу у Брежнєва сталося порушення мозкового кровообігу, він впав у безтямний стан» [215]. Після цього політичне життя Леоніда Ілліча покотилося похиленько. Повторювалася історії з Леніним та Сталіним. З одного боку, усі важливі рішення замикалися на першій особі держави, а з іншого, нею чимдалі тим більше маніпулювали угруповання, на чолі яких стояли Черненко та Андропов.

До речі, саме тоді могутній голова КДБ почав «підтягувати» до себе перспективного молодого, амбітного і безпринципного Михайла Горбачова. «Тоді ж основна організаційна робота брежнєвської приймальні цілком замкнулася на Костянтинові Черненку, включаючи прийняття рішень про допуск до «тіла» генсека або прямого дзвінка на його особистий телефон. Без Черненка також не обходилося жодне засідання Політбюро. Той же Черненко на випадок хвороби генсека мав факсиміле і міг ставити печатки з брежнєвським підписом під документами» (там само). Недаремно Юрій Андропов саме у цей час розвинув бурхливу діяльність на двох напрямках: боротьбі з корупцією і тіньовою економікою та дисидентським рухом. Так, 12 січня 1972 року КДБ почало серію арештів української інтелігенції (операція «Блок»), а саме: В. Чорновола, В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, Д. Шумука, М. Плахотнюка, Л. Плюща, О. Сергієнка, І. Коваленка, І. Геля, І. Калинця, М. Осадчого, С. Шабатуру, І. Стасів-Калинець. Загалом за 1972-1974 рр. в Україні було заарештовано 193 особи.