Безпосереднім приводом для арештів стало затримання на станції Чоп 4 січня 1972 члена «Спілки української молоді», громадянина Бельгії Ярослава Добоша, який намагався вивезти фотокопію «Словника рим української мови», автором якого був політв’язень Святослав Караванський. Перед тим у Києві Добош зустрічався з Іваном Світличним та іншими шістдесятниками. Добоша змусили до покаяння на телекамеру із заявою, що він буцімто виконував в УРСР завдання Проводу ОУН і це показали по телебаченню. Крок, безумовно, дуже вигідний політично особисто Андропову.

Справа в тому, що з посади голови КДБ безпосередньо боротися за вищу владу в державі було не дуже зручно. Це розуміли старі хитрі домінанти Брежнєв та Черненко, тому й «запхали» молодшого конкурента на престижну, але в партійній ієрархії другорядну посаду. Андропов був боягузом. Всемогутнього керівника страшного відомства хапав серцевий напад коли, наприклад, його телефоном сварив член Політбюро Кириленко. Або Суслов. Але Андропов був розумний. І підлий. Він вигадав цікавий хід, – гучні справи, які неодмінно призводили до посилення ролі КДБ в усіх царинах. Одночасно він збирав навколо себе вірних прибічників, від яких вимагав максимальної відвертості, але лише перед ним. «Як згадував Георгій Арбатов, шеф відразу позначив рамки допустимого. «У цій кімнаті розмова начистоту, абсолютно відкрита, ніхто своїх думок не приховує. Інша справа - коли виходиш за двері, тоді вже поводься за правилами» [216].

У тому ж таки 1972 році, використавши самим же ним інспіровані справи дисидентів, Андропов надав Політбюро таємну доповідь, у який оповістив вище партійне керівництво щодо наявності в СРСР «агентів впливу» Заходу. Під це визначення можна було підвести будь-яку людину, що сповідувала ліберальні погляди та/або висловлювала невдоволення якимись реаліями в СРСР, нехай навіть і тим, що доводиться вистоювати довжелезну чергу за маслом. Одночасно КДБ сам провокував поширення і активізацію дисидентського руху, котрий системно оформився саме після репресій 1972-1974 років.

Як приклад, можна навести відому історію з книгою «Ахипелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина. Влітку 1973 року чекісти затримали помічницю письменника, яка роздруковувала його роман, Єлизавету Воронянську. Після 120 годин безперервних допитів, які в КДБ називали «конвеєром», 67-річна жінка «зламалася» і виказала катам місцезнаходження примірника роману. Повернувшись додому, жінка повісилася. Дізнавшись про це, Солженіцин дав згоду щодо публікації твору за кордоном. У радянській пресі була розгорнута потужна пропагандистська кампанія, яка звинувачувала письменника в наклепі на радянський державний і суспільний лад. Це завершилося арештом письменника, позбавленням громадянства і депортацією з СРСР.