Секретар ЦК КПРС Костянтин Черненко, який разом з Андроповим був претендентом на посаду Генсека після смерті Брежнєва, і який з середини 70-х фактично керував країною замість нього, мав на той час 65-річний вік, а смерть вирвала його з «лав» у 74 роки. Сам Андропов був трохи молодший, але і йому далеко за 60 перевалило. Маршал Радянського Союзу Андрій Антонович Гречко на посаді міністра оборони «не дотягнув» до дев’яти років два тижні. Помер на бойовому посту у віці сімдесяти двох років, а йому на зміну прийшов згадуваний уже незлим тихим словом 67-річний Дмитро Устинов, який керував міністерством теж майже 9 років, і якого так само винесли вперед ногами з робочого кабінету.
Андрій Громико був міністром іноземних справ більше ніж 28 років. Цього не винесли – посунули, коли почалася Перебудова, напередодні його 76-річчя. Кого не візьми з Політбюро ЦК КПРС другої половини 70-х років – усі вони були хворими, часто торкнутими старечою деменцією, передчасно постарілими через постійні стреси і нездоровий спосіб життя, людьми.
Якщо за часів Сталіна середній вік членів Політбюро був трохи вищий від 50 років, то в часи пізнього Брежнєва він упевнено перевалив за 70. У істориків, етнографів і соціологів для цього є спеціальний термін – «геронтократія», тобто влада старих. Дряхлі дідугани на трибуні Мавзолею, які вже не мали сил махати руками перед демонстрантами ювілейного параду 1977 року – ось справжнє обличчя «розвиненого соціалізму».
Усі ті вожді ще царя-батюшку добре пам’ятали…
ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ПЕРША.
ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ПЕРША.
УБИТИ ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРЯ
Сімдесяті роки минулого століття заведено називати «застоєм». Це не так. Це обман. То був не застій, а фінальний етап деградації держави та її суспільства, отієї «нової історичної спільноти людей – радянського народу», про який патякав телевізор.