Колишній Перший секретар Карело-фінської РСР Генадій Купріянов, який на війні був членом Військової Ради Карельського фронту і опікувався підпільною роботою в тилу противника, згадував: «Юрій Володимирович сам не просився послати його на війну, у підпілля або партизани, як наполегливо просилися багато працівників старших за нього. Він часто скаржився на хворі нирки. І взагалі на слабке здоров’я. Був у нього і ще один аргумент для відмови відправити його в підпілля або в партизанський загін: в Біломорську у нього жила дружина, вона щойно народила дитину. А його перша дружина, що жила в Ярославлі, закидала нас листами зі скаргою на те, що він мало допомагає їх дітям, що вони голодують і ходять без взуття, обірвані (і ми змусили Юрія Володимировича допомагати своїм дітям від першої дружини). . .

Усе це разом узяте не давало мені морального права застосувати вищу силу, вище право послати Ю. В. Андропова в партизани, керуючись партійною дисципліною. Якось незручно було сказати: «Чи не хочеш повоювати?». Людина ховається за свою номенклатурну бронь, за свою хворобу, за дружину і дитину» [227]. Але це ще не все. Не кожен є сміливим, а Андропов ще й на діабет хворів.

Підлість далі. Коли у 1949 році Маленков розкручував «Ленінградську справу», на захист багатьох її фігурантів став Купріянов. За підтримкою він звернувся до Андропова, мовляв, ти ж був Першим секретарем ЦК Комсомолу республіки, разом зі мною організовував підпільну роботу, багатьох із цих людей знаєш особисто – скажи, що вони не вороги! «І ось, на мій превеликий подив, Юрій Володимирович встав і заявив: «Жодної участі в організації підпільної роботи я не брав. Нічого про роботу підпільників не знаю. І ні за кого з тих, хто працював у підпіллі, поручитися не можу» (там само).

Купріянов невдовзі пішов під арешт, а Андропов, завдяки підтримці впливового члена Політбюро Отто Куусінена, почав робити стрімку кар’єру, яка шугонула в зеніт після його чергового потворного вчинку вже на посаді посла СРСР в Угорщині. Юрій Володимирович був одним з найактивніших борців з угорською революцією 1956 року. Саме Андропов вигадав, як виманити членів угорського уряду, які разом зі своїми родинами переховувалися у посольстві Югославії. Їм дали гарантії безпеки, які насправді ніхто не планував виконувати. За цю безпрецедентну навіть для комуністів підлість, негідника таємним указом Президії Верховної Ради СРСР було нагороджено орденом Леніна. Тож не знаю, як ви, любі мої читачі, але я маю величезні підстави сумніватися у моральній чистоплотності та порядності цього суб’єкта. Щодо його зарплатні – щира правда, але не вся. Маленьку зарплатню Юрій Володимирович компенсував за рецептом Леоніда Ілліча – щедрими надбавками та преміями, а також гонорарами за свої «Вибрані промови і статті», які виходили трьома виданнями (за останнє отримати не встиг) солідними накладами.