На владу претендували четверо: Горбачов, Романов, Гришин, Щербицький. Слушний момент настав на початку березня 1985, коли Григорій Романов відбув з Москви у Палангу на відпочинок, а міністр іноземних справ Громико відрядив іншого претендента, головного українського комуніста Володимира Щербицького на чолі якоїсь делегації до США. Гришина умовляють самоусунутися від боротьби за владу й підтримати кандидатуру Горбачова. І тут Костянтинові Черненко, який уже йшов на поправку, раптово стає гірше і він під пильним наглядом товариша Чазова вирушає в інший світ. Через кілька годин Михайло Сергійович Горбачов стає Генеральним секретарем ЦК КПРС. Але ще перед цим він дуже дивно дякує академіку: «Наступного дня після смерті К. Черненка, – згадує Є І. Чазов, – не встиг я зібратися на роботу, як пролунав телефонний дзвінок. На мій подив, у цей вранішній час з машини телефонував Михайло Сергійович Горбачов.

Він почав з того, що подякував мені за все, що я щиро і безкорисливо робив для нього за роки дружби і особливо останнім часом. Помовчавши, додав, що як би не змінювалося наше становище, ми і у майбутньому залишимося вірними друзями» [219]. У чому тут дивина? Друзів Горбачов не мав. Дякував лише тим, від кого залежав. Тому правильно дослідник Олександр Островський зазначає: навіщо того ранку, їдучи отримувати посаду генсека, Михайло Сергійович передусім телефонує Чазову? Той хоч і був членом ЦК, але знаходився значно нижче у радянській ієрархії, ніж перша особа держави. Островський робить висновок: то не подяка була, а – попередження: тримай язика за зубами. І з цим висновком я схильний погодитися. А ви, любий мій читачу?

До речі, Горбачов, зайнявши генсеківські апартаменти на третьому поверсі Сенатського Палацу в Кремлі, швиденько організував відправку на пенсію не лише колишнього конкурента Григорія Романова, але й Віктора Гришина. Водночас відбулася швидка й рішуча розправа з іншими чиновниками, а на їхнє місце поставлено «молоді обличчя». Насправді не у молодості справа – Михайло Сергійович розставляв особисто відданих осіб. До слова, він і Громика зрадив.

Той отримав посаду, про яку домовлялися, втративши пост міністра іноземних справ. Проте уже через три роки Горбачов відправив на пенсію і його. Отоді й пролунало про «крижане серце»… Російський журналіст Олег Кашин, автор книги «Горбі-дрім» так відгукувався про свого героя: «…у нас чомусь вважається (навіть доброзичливці Михайла Сергійовича так кажуть), що Горбачов, мовляв, хороший мужик, але слабкий, нерішучий, та й дружину любив більше, ніж владу. Я в це вже цілковито – і багато років – не вірю. Бо якщо порівнювати Горбачова з будь-яким іншим генсеком – Брежнєвим, Сталіним, Хрущовим, – він насправді виявляється набагато жорсткішим, ефективнішим, швидшим і взагалі за всіма показниками крутішим за будь-якого з них. Він домагався будь-яких своїх цілей, і навіть тих, які суперечили базовим принципам КПРС, наприклад, вигнання своїх опонентів з Політбюро. Щоб стати тим самим Сталіним, Сталіну довелося прожити понад десять років, і все одно він не зміг виграти вибори на «з’їзді переможців». А Горбачов швидко позбувся усіх своїх супротивників в ЦК» [240].