Але лише у часи «Горбі» примудрилися викорчувати сотні тисяч гектарів виноградників. Подекуди – унікальних. А це спричинило страшний удар по господарству цілих республік. В Україні було пущено під бульдозери 60 тисяч гектарів виноградників. У Росії – 32 тисячі.

У Молдові з 210 тисяч на кінець кампанії залишилося 130 тисяч гектарів. Хто не бачив це на власні очі – тому важко уявити, як усе насправді відбувалося.

Автор цієї книги у 1989 році був солдатом строкової служби в одній із бригад оперативного призначення МВС СРСР. Довелося побувати на Кавказі. Ідеш вночі у патрулі – порожньо, темно, лише зірки мерехтять і шакали виють. Моторошно – виття шакала на плач немовляти дуже схоже. Навкруги на схилах – розкидана бульдозерами земля з залишками винограду та стовпів скільки ока вистачає, а на тлі неба величезні, заввишки 10-15 метрів, купи згорнутої лози. Наче в одному з кіл пекла…

Ця дурість вдарила не лише по виноробній промисловості. Вона підірвала господарство цілих республік. Україна, наприклад, втратила 20% свого бюджету. Адже вирощування винограду потребує сотні тракторів, причепів, запчастин, тисячі тонн добрив, дає замовлення заводам на виробництво бетонних стовпчиків для виноградників сотнями тисяч і дроту мільйонами кілометрів; спецодяг, інструменти, пальне, автотранспорт, вагони, рефрижератори. Більше тисячі закритих виноробних заводів потребували обладнання, транспорту, енергоносіїв, спецодягу, залізничних цистерн тощо.

На металобрухт порізали понад 20 імпортних пивзаводів, за які сплачено валютою. Це теж інструменти, метал, транспорт тощо. Удар по пивзаводах – це удар по вирощенню хмелю. Хто бачив плантацію хмелю – той розуміє, скільки всього треба для його вирощування. І усе це підприємствам-суміжникам більше не замовлялося… Нині незалежна Україна експортує надлишок винних матеріалів і коньячних спиртів за кордон: італійські, грецькі, французькі вина насправді подекуди є винами українськими.

У Горбачова та його команди не вистачило ані терпіння, ані уміння, ані бажання організувати експорт. Розгромити швидше й простіше. Пізніше Михайло Сергійович виправдовувався й валив усе на «соратників»: «Ми планували запровадити заходи: врегулювати ціни, асортимент – усі пили лише горілку, а сухих вин і, навіть, пива майже не було. . За виконання плану відповідали Єгор Кузьмич (Лігачов, тоді секретар ЦК КПРС, – ред.) і Михайло Сергійович Соломенцев (член Політбюро, – ред.).

Вони напартачили! Йшлося про те, аби замінити винні сорти на столові. А вони все вивернули навиворіт, довели до дурості. Я не давав добро вирубувати виноградники!» [241]. Обирайте, друзі, хто такий Горбачов: брехун або кричуще некомпетентна особа. У країні рубають десятки тисяч гектарів виноградників, а він або «не в курсі», або не може гаркнути на Соломенцева. Як на мене, Михайло Сергійович банально – як кажуть в народі – «вмикає режим дурня». Мовляв, я не я і хата не моя. Як опинився в ліжку куми, не пригадаю.