Все просто: президент США поставив перед «Горбі» жорстку умову: почесна капітуляція СРСР можлива лише тоді, коли «…повсякденним і визнаним пунктом порядку денного радянсько-американських переговорів стануть права людини» (там само).

Права людини – це свобода слова, зібрань, совісті. Це право на створення політичних партій та участь у виборах. І самі демократичні вибори теж. Ви гадаєте, чому після дворічного напівпідпільного життя В’ячеслав Чорновіл саме влітку 1987 року, через місяць після польоту Руста, відновив випуск журналу «Український вісник», а потім з Михайлом Горинем, Степаном Хмарою та іншими націонал-демократами розпочав активні політичні кампанії?

Вони відчували, що настає час змін. А ось ще одне: 12 жовтня 1986 року «безрезультатно» розлетілися з Рейк’явіка лідери США та СРСР, а уже 22 жовтня найвідоміший радянський дисидент Андрій Сахаров звертається до Горбачова з листом, у якому просить припинити заслання його і дружини.

І 16 грудня такий дозвіл вони отримують. Попередні аналогічні звернення Сахарова і Боннер ігнорувалися, і раптом… Наче хтось підказав: «Пора, брат, пора…» Тут, друзі, не може не існувати прямого причинно-наслідкового зв’язку. Усе це дуже схоже на максимально прозорі сигнали.

Але вимушена «гласність» стала тією сніжинкою, яка, посунувшись схилом гори, породжує лавину, котру вже не зупинити. Щойно СРСР почав процес демократизації, як крах став неминучим. Його навіть у США не чекали.

Серед «фанатів» Радянського Союзу побутує думка, що саме Сполучені Штати зробили все для розвалу московської радянської імперії. Навіть смішну фальшивку під назвою «План Даллеса» мусолять, ще й на рівні російських політичних еліт. Однак у дійсності все було з точністю до навпаки.

Останній посол США в СРСР Джек Метлок в одному із своїх інтерв’ю сказав: «Ми не хотіли, щоб таке сталося. Тому що ми не хотіли протистояти 15 незалежним державам з ядерною зброєю. І лише через це ми вважали за краще, щоб СРСР був демократичною федерацію з реформістським керівництвом у Москві. Ми також розуміли, що в Середній Азії демократія потребувала підтримки з Москви.

Якби СРСР розпався передчасно, то в багатьох цих республіках з’явилися б диктатори. У Таджикистані й Узбекистані демократичні рухи підтримувалися Москвою в їхній боротьбі проти місцевих комуністів. Тобто ідея була не в тому, щоб розвалити СРСР, а в тому, щоб допомогти створити демократичну федерацію, яка зберегла би централізований контроль над армією, і, особливо, ядерними силами» [246].

І це – свята правда. У 1991 році Метлок безперервно мотався між Москвою, Києвом та Мінськом, умовляючи тамтешню політичну еліту не розпускати Союз. Чому йому це не вдалося? Про це у завершальній главі.