Сутністю палестинської справи було те, що євреям слід було вимітатися з їхніх земель, а Декларацію Балфура скасувати. «Євреї були одними з найактивніших прибічників руйнації у багатьох землях… Єврей клановий і недобросусідський, і він не вміє уживатися із тим, хто живе поруч… Єврей є єврей, де б він не жив», і у тому ж дусі. Палестинці не виявляли жодної схильності до компромісу і не погоджувались на жодний притулок для поселенців. Спільне володіння територіями, принцип поділу, об’єднаний суверенітет, федеральний розв’язок — ніщо для них не було прийнятним. Євреїв — геть, казали вони. Як пізніше зазначив Абба Евен, палестинці ніколи не втрачають можливості втратити можливість. Тож вони продовжили тим, з чого й почали.

Черчилль уважно вислухав і відповів практичною порадою. Він вказав на два аспекти Декларації Балфура — захист громадянських і політичних прав народів. Зазначив, що у декларації згадувався «національний дім для євреїв», а не «певний національний дім», без чіткого визначення, що мало на увазі спільне місцеперебування, а не виключно єврейську власність.

«Якщо дотримуватись одної обіцянки, то слід дотримуватися й іншої, і хай розсудять нас лиш тоді, коли ми чесно виконаємо обидві», — сказав він. Проте додав, що обійти обіцяне Балфуром єврейському народові жодним чином не можна.

Укладено цю декларацію було тоді, коли війна все ще тривала і перемогою та поразка лежали на шальках терезів. Отже, потрібно її розглядати як один із фактів, чітко встановлених тріумфальним завершенням Великої війни… А на додачу очевидним є право євреїв, котрі зараз розсіялись по всьому світу, мати свій національний осередок і національну домівку, у якій деякі із них могли б возз’єднатися. І яким міг бути той край, якщо не цими землями у Палестині, із якими вони так глибоко й тісно пов’язані вже більше від трьох тисячоліть?

Потім Черчилль вислухав делегацію євреїв. Їхня мова, як ви, мабуть, і очікували, рясніла словами, покликаними заімпонувати Вінстону Черчиллю.

«…Наша іудейська і сіоністська програма особливо наголошує на встановленні щирих дружніх відносин між нашим народом та арабами. Не можна, аби після 2000 років вигнання та переслідування, повернувшись до рідної землі, єврейський народ зазнавав підозри в тому, що бажає позбавити іншу націю її прав…»

Тоном римського проконсула, що виносить третейське рішення у диспуті, Черчилль розсудливо відповів: один клан міг бути і більш розвиненим, і більш цивілізованим — та у нього був обов’язок перед тим іншим, більш непокірним кланом, наляканим перспективою втрати прав володіння. І застеріг, що єврейським поселенцям потрібно виявити «розважливість» і «терплячість». Їм необхідно утихомирювати тривогу інших, хоч би якою невиправданою вона була.