Пригадую, коли мені було десь 15 років, я читав нарис психолога Ентоні Сторра, у якому він стверджував, що найбільшою і найважливішою була Черчиллева перемога над самим собою.

Що він мав на увазі, так це те, що Черчилль у школі завжди усвідомлював, що є дрібним боязким коротуном, — пригадайте випадок, коли у нього кидають м’ячі від крокету, а він тікає. Тож через силу волі він вирішив побороти власне боягузтво і затинання та стати тим 80-фунтовим слабаком, який, тренуючись із гирями, здобуде тіло Чарльза Атласа126. А коли підкорено власний страх, аргументує автор, неважко підкорити й усе інше.

Я завжди вважав цей аналіз чудовим, але й вразливим до принципу «порочного кола». Тобто: чому він вирішив опанувати свій страх? Чи справді він був боягузом? Чи перестрашений школярик знищив би вщент солом’яний капелюх страхітливого директора? На цьому етапі більшість читачів, сподіваюсь, уже засвоїли достатньо знань, аби сформувати доволі чітке розуміння психології Черчилля, і, напевно, нам уже не потрібно заглиблюватись далі у ці питання.

Отож, із чого складалася та суміш? Був батько, це безсумнівно: біль невизнання та критики Рендольфа і жах невиправдання його сподівань; потреба після його передчасної (із точки зору Вінстона) смерті відплатити за себе і перевищити його. Була матір — ух, оце так жінка. Дженні теж відіграла важливу роль завдяки тому, як просувала і допомагала Черчиллю; його славу все ж можна, принаймні частково, вважати і її славою. Ми можемо тільки здогадуватися, якою мірою її вплив слугував стимулом його відчайдушній хоробрості та героїзму при Малаканді, коли подумати, що матері, ймовірно, довелося переспати із Біндоном Бладом, аби Черчилль потрапив туди.

Був загальний історичний контекст, що його оточував. Він народився не лише тоді, коли Британія була на вершині, а й коли його покоління усвідомило, що знадобляться надлюдські зусилля й енергія, аби підтримувати існування імперії. Завдяки цьому вікторіанці стали якимось чином більш значними, аніж ми сьогодні, ніби зведені за грандіознішим масштабом.

«Вони були твердішими, міцнішими людьми, — каже Соумз. — І майте на увазі, у мого дідуся завжди був хтось, хто б зміг за ним приглянути, хоч би куди він подався».

І потім, були природний егоїзм, який більшою чи меншою мірою притаманний кожній людській істоті, жага престижу й поваги. Я завжди вважав, що у голові Черчилль тримав таємний умовивід:

Британія = найвеличніша імперія на землі

Черчилль = найвеличніша людина Британської імперії

Таким чином, Черчилль = найвеличніша людина на землі