Не було б великого реформістського уряду лейбористів, бо не було б становлення демократії. Не існувало б профспілок, тому що їх було б придушено, разом зі свободою слова і громадянськими правами. І Лондон уже не став би сучасною жвавою світовою столицею, а був би брудним і зневаженим сателітом, де батьків поп-зірок — якщо такі узагалі з’являлися б — спонукали б хрестити дітей Адольфами, а не Вінстонами.

Коли щось таке, як британський характер, існує (а він радше є), то він сформований навколо чеснот Вінстона Черчилля — загалом веселого, але вряди-годи і войовничого; непоштивого, але з шанобливим ставленням до традицій; непохитного, проте сентиментального; з бездоганним володінням мовою і всілякою грою слів; палкого до спокус випивки та їжі.

Його образ має значення не лише для політиків, які заявляють підтримку його ідеалам, а й для людства загалом. Він — модель наслідування для будь-кого, хто не зовсім добре вчився у школі, хто так ніколи і не вступив до університету, не дуже петрав у математиці.

Він говорить від імені кожного, хто боявся не виправдати сподівання батьків, хто відчував себе невдахою, хто боровся з депресією, хто споживав, курив чи пив, певно, більше, аніж варто було б, і тих, хто відчуває, що мусить боротися попри все.

Зберіть їх усіх докупи, й отримаєте силу-силенну людей.

***

24 січня 1965 року, у віці 90 років, Вінстон Черчилль помер. Приблизно 300 тисяч людей пройшли біля його труни, коли вона була виставлена для прощання у Вестмінстерському холлі, — уперше, відколи помер герцог Веллінгтон, було надано право на таке прощання людині з народу. Можна побачити її на плівці — Британію покоління моїх батьків: старих із запалими щоками в повстяних капелюхах, жінок у важких плащах і хустинах; але також і молодих чоловіків у вузьких брюках та жінок у коротких спідницях, з тушшю, фарбованим волоссям та червоною помадою на губах; люди плачуть, пильно дивляться і тримають примітивні фотокамери.

Після панахиди у соборі Святого Павла тіло Черчилля перевезли на баркасі «Гавенґор» від Тауерського пірса до Ватерлоо, і, коли минали доки лондонського порту, підйомні крани схилялися, віддаючи йому честь. Спеціальним потягом його доправили до Бледона в Оксфордширі, де поховали на території церкви — тієї самої, шпиль якої можна побачити з вікна кімнати, де він народився.

У тому селищі не знайти особливого знака, який би вказував, що саме тут місце його вічного спочинку, звісно, жодного вказівника на дорогах. Я минаю ворота і зупиняюсь перед його могилою. Лишайник та природні зміни уже трохи псують надпис на великій плиті.