— Я не чув, але розкажіть, — попросив також Мандат.
Обоє, Панцьо і Матарга, замахали активно руками. Матарга встав і закричав:
— Інший теж латає горщики і нікого за це не кусає.
Панцьо скочив до нього, стали обоє, молодий велетень і старий покруч, немов хотіли накинутись один на одного. Матарга ричав:
— Якби тут був справжній орднунґ, то старця взяли б за ноги і — за потік.
— Сідайте, Матарго, так то не важко, — наказав Фока. — А ви, Панцьо, це від біди плетете. Скажіть просто, хто, хто нам що зробить? За що? За яким правом?
— Той, що скрізь, — гавкав Панцьо зверху на вухо Фоці, — і за таким правом, за яким мені ліщиною кокості відбивали.
Фока відганяв рукою крик від вуха, як настирливу муху:
— Аде ж це вже минуло, вже інші часи.
Панцьо лютував далі:
— Час завжди однаковий, просто ви, ґаздо, надто молодий, ще не знаєте, що там, де надто добре, там відразу ж повинно стати якнайгірше.
Цвилинюк підняв пальця, тримав довго, поки всі не почали слухати, і бовтав:
— Ви не знаєтеся на панах. А я, гайдуковий син, коло них від дитини. Наш паночок спеціалізується на головній панській мудрості, такої, що при роботі нікому ніколи навіть не присниться, хоч би й ліз на стіну чи хоч би тріснув, не проковтне її, відразу ж виригає.
— Чому ж не проковтне? — поцікавився Мандат.
— Бо це для панської голови, для іншої форми.
— Якої форми?
— Як у гончарного майстра для позакручуваної форми — потрібна глина, м’якенька, як лайно. І така ж сама мудрість.
— Яка там мудрість? — скривився недбало Фока.
І Цвилинюк скривився від заклопотаності, підвівся, підійшов до ватри, знову підняв палець і промовив розважно:
— Сонце опівночі, північ у полудні, мороз на святого Петра, свято в робочий день, а робота у найбільше свято. Ось це і є