Чи лише щоб засмутити її саму?

Дівчина-дитина, гірська весна весь час прокидається і знову засинає, на коротко посміхнеться, а засмутиться на довше, з суворого неба гарячий погляд гріє і знову морозить, розпалює і гасить.

Чи Марійка була доброю? Ні. Чи була поганою? Ні. Чи гірська весна добра? Ні. Чи погана? Ні. Чи гірська весна є сліпою силою природи? Хто ж це сміє стверджувати. Чи Марічка була сліпою силою природи? Ні.

Так, як дитячий вік манить до пізнавання людини в період дитинства, так само і верства людей, котрих звемо неписьменними чи неосвіченими. У них, щоправда, мова, як у дітей, але вони не лише не пишуть, але й не говорять про свою душу, але часом дають нам, всупереч розмовам і всупереч писанню, інформацію про себе, як скульптури. Та чи все це є психологією? Ні. А лиш спалахом знання крізь скульптуру, яке, мов коротка блискавка, освітлює небо і землю, цей світ і той. Скульптура показує, як багато уяви і передчуття потрібно для того, щоб вхопити невидимі, не підкреслені самою скульптурою поєднання, невловимі зв’язки і протиріччя, які помітні лише тому, що вона сама на них найскупіше і найскромніше вказує. Чим більше брам для світла, чим більше шляхів для вихрових танців світла, тим більше таких ілюзій, тим більше зв’язків між вирізьбленими постатями і усіма стихіями, непомітними на скульптурі: з землею, з небом, з сонцем, з зорями, з вітром і навіть з тією стихією, якої ані скульптура, ані світло і не торкнуться — зі звуком, з ритмом. Чим більше таких асоціацій, тим більше правди.

Паничева зоря, Марійка, покинута усіма, завмерла на кашиці. На найкрасивішій стрункій шиї здіймалася майстерна будівля у розмірених ритмах, в акордах арок і лагідних склепінь. Живе творіння математика, група кристалів, яка дозволила собі на таку свободу, щоб нагрітися і ожити. Коли закривалися її очі, намарно було шукати світла на затемненій землі, Та скам’яніла голова промовляла сама. Знерухомілі обличчя славних красунь все ж видають себе часом якоюсь тінню архілюдської простоти, хоч би байдужості, та лице Марійки не мало навіть тіні легко зрозумілої гіркоти, тільки легкий золотий пушок гарячого натхнення осів на обличчі, як у сливи, що дозріває. І тільки перший осінній іній самотності. Уста, з яких ніхто не чув крику, сварки, ані гострого голосу, викликали крик туги за тим, щоб подолати їх, втопитися в них, і відразу ж протвережували, бо це уста дитини, одних опритомнювали до сорому, інших охолоджували до злості, неначе бокал з виглядом вина, наповнений дитячим соком.

В зеленій тіні всю застиглу постать Марійки видовжила туга. Руки, витягнуті вперед, шукали гусок чи ягняток, чи радше їхніх примар з дитинства, напружені під нею ноги, неначе готувалися до скоку, до відльоту. Пасма і крила волосся вилітали уперед. Ніздрі напружувались, наче їм було мало повітря, наче їх тягнуло щось десь здалека. Та понад усе губи її розтулилися, як спраглі, ніби від неї втікала вода, чи ніби так, як вмираючи від спраги, не могла ступити й кроку, лише шукала води тут поруч, найближче до вуст. Хто ж би тебе замало кохав, Марічко? Хто б не кохав, дитино, далека і близька? Хто ти, звідки ти, Марічко?