Мандль заклопотано перекладав шефові, а шеф вперше розтулив сухі смужки уст, ніби й для усмішки, але радше грізно, демонструючи великі ікласті зуби, котрих досі не показував. Він знову стис вуста і буркнув: «Their parson is their banker too?[77]». Мандль щось пояснював із кислою міною. Шеф його перебив: «This is all your pleading?[78]». Мандль стягнув лице і трохи нетерпляче оголосив: «Тепер ідіть до каси, шеф вам дякую, і це все».

Фока махнув рукою, випростався. Твердо висмикував із себе по одному німецькому слову:

— Ні! Не це у нас на першому місці. Я маю очі, бачу те ж, що й ваші очі бачать. Ми вам дали те, що у нас було найкраще. А ціна? — У Відні одна, в Царгороді інша і так повинно бути. Але наше дерево — це золото. І з цим нехай у вас залишиться про нас пам’ять! І з Богом!

Дещо спантеличений Мандль переклав, а шеф знітився ще якось більше. Його очі осклилися, уста затремтіли. Він їх стиснув так, ніби не міг розірвати. Болісно надувся і випалив: «This is my right man! A honest monger in God’s hand — Amen»[79]. Рвучко підійшов і потиснув Фоці руку, обидва ґазди, один гірський, другий з-за морів, щось тихо і заклопотано мимрили. Вони порозумілися без слів. Старий Кочерган зрозумів і розчулено прошепотів: «Хай вам Бог допомагає, ґазди».

Прийом було завершено. Очі шефа цілком затуманилися. Ще раз ніжно проковзнув по Савіцькому. Глибоко засмучений, він махнув на прощання рукою. Різко повернувся і швидко збіг по сходах. Більше його вони не бачили.

Коли делегати повільно спускалися по дерев’яних сходах, Вітролом вибухнув від захоплення: «Сам шіфа, головний капітал».

Цвилинюк, зиркаючи на Фоку, крадькома зітхав: «Можна було б багато-що сказати, але не годиться ганити, бо це гостина». «І що, вкусили вас безвірки?» — запитав Фока. Цвилинюк неприязно скривився, та врешті звірився: «Богослужіння надто коротке, не те, що у нас». «Надто коротке», — тихо погодився старий Кочерган. «Ой, закоротке», — тихо повторили брати Кочергани. «Але вагоме», — додав старий Кочерган. Ґєлета процідив: «Коротке, але платять, після літургії не стягають грошей, як у нас».

Мандат дражнив Ґєлету: «Головне, щоб вас у газетах не описали». «Хто знає, вірити не можна, а от візьмуть і опишуть», — відрізав Ґєлета. «Не хвилюйтесь, він про нас уже забув», — заспокоїв Мандат. «Такий не забуде», — впирався Ґєлета. А Вітролом ще допитувався: «Він якийсь холодний, чи що?». Фока неохоче пробурмотів: «У нього немає часу».

Споглядаючи на Цвилинюка, підвищив голос: «Але про ґаздівство дбає, слова дотримує. У цьому його життя, це називається обов’язок». Цвилинюк не відповів, а Вітролом здивувався ще: «Такий багач і не має часу?». «Ой, не має», — зітхнув Бомба зі зрозумінням.» — «Багатство твердіше від служби». А Ґєлета ще й насміхався: «Якби наш Бомба схуднув і побліднув, то був би з нього шіфа». Мандат весело заспокоював: «З Бомби принаймні можна посміятися, а з тією шіфою то людина скисла б від нудьги. Не дай Боже». — «Не можна судити з першого разу», — обережно поправив Лесьо. «А тепер по гроші, — перебив Фока, — і гайда додому». «Шкода, — зітхнув Мандат, — ми позбулися шіфи, то тепер би вартувало далі водами, хащами, так вперед аж до моря…»