— Люди добрі, дякуйте Богові, що можна повернутись, не плетіть абищо, не накликайте, тихенько. Бо інакше — Молдавія вам носом вилізе.

Мандат весело кричав:

— Молдавія не така, прийняла нас любо, годувала-гостила, як рідна мама, дай Бог здоров’я всім волохам!

Довбушевий нащадок Половик-Ґєлета зухвало вдаряв очима:

— Чого це ви нам погрожуєте? Чому б нам мала носом вилізти? Повертаємося в гори, в полонини, у свої ліси, крила нам виростають.

— Ростуть, ростуть, — тішився Лесьо.

— Ой, ростуть, я неначе на небо лечу, — тихо промовляв Біриш.

— Ой, ростуть і мені, — розчулено белькотів Бомба.

Мандат безперервно сміявся, як щаслива дитина.

— Подивіться, який гарний наш Бомба з крилами!

— І де ж та чужина? — переможно запитував Фока.

Старий Кочерган підняв руку, повільно урочисто промовив:

— Зупиніться на хвильку, погляньте розумним оком, хто вас годував. Молдавія — це наш старий край. Ми наче у наших батьків побували.

IV. Кінець чвар

IV. Кінець чвар

А ось і кінець. Лише стільки, скільки Андрійко-Лісова смерть нашепотів з-поміж усіх шепотів отцеві-деканові Бурачинському підчас весняного об’їзду церковці на Бистреці. Весна почалася сумно, без вітру, без дощу, цілком сухо, якось старо. А закінчилася вибухами снігу, лавинами, повінню.

Вісімдесятилітній декан виконав свої обов’язки за три дні. Очистив душі своїх парафіян сакраментами і проповідницьким криком, повторюючи, не відомо в який вже раз, свої славетні промови про пророка Іону і Левіатана. Врешті-решт він їх збадьорив, а на прощання, як звично, порадував сміхом. Він вже збирався додому, коли з гір, з-під Кострича приїхав з двома кіньми Любко Андрійковий з недобрими новинами про батька: що має пропасницю, що виглядає дуже недобре і, що тут багато говорити, захотілося йому вмирати. З цього всього він просить священика до себе. Тому священик передав у Криворівню, що він поки-що не повертається додому. Вибрався на ніч до нового Андрійкового обійстя.

Туди було значно дальше, а ще стрімкіше і більш круто, ніж уявляв собі священик. Вершини Кострича то появлялися над головою, ніби наближали межі села з іншого боку хребта, то знову вперто віддалялися, немов ховаючись за лісами. Священик пригадував, що якусь кількість років тому приблизно в цьому місці він заблукав конем у якийсь сліпий бутиновий плай. Заїхав під вечір на дно яру і вже не міг вибратись із заплутаних сухих гілок. Зліз з коня, продирався вперед, а старий кінь, то схиляючись під гілки, то вибираючись на зрубані стовбури, і навіть перескакуючи з відземка на відземок, продирався за ним. Та врешті вони, священик з конем, мусили переночувати у лісі.