— Небагато, лиш стільки, скільки нахапався у Мармарош-Сігет, — відповів Фока.

— Отже, — пояснював Шандор, — той «öreg» — наш старий, то не örög, що — назавжди, ані не ördeg, що — чорт, бо це все тільки тепер німці помішали, а це просто öreg — старий і наш, а règös — прихований.

Фока стенув плечами, а Шандор провадив далі:

— Тепер вони воюють між собою, ну і ми втекли сюди від одного й від другого. Для чого нам лізти поміж них? Нехай самі воюють! Тут весело, весело йти, весело спати, весело вставати, стерегтися не треба. Для чого волоцюзі стерегтися? Але вночі, коли шумить на прихованих потоках там над гирлом Дунаю, то наш Старий нагадує про себе, і тоді Баньо Кеменце кланяється йому. Але здалеку…

— А ви молитеся? — запитав Фока.

— Буває такий час, ха… що Баньо Кеменце починає так: «Земле, матір-нематір, чого ж ти наїлась? Чого ж ти нажерлась, що ти така спрагла? Стільки п’єш сліз і крові стільки ж. — А ти, Старий, ти наш, годуєш своїх сиріт, харчуєш нас крадькома від землі водами, тримаєш, поки сила, поки прийде суд….

— Суд, чому суд? — запитав Фока.

— Нічого немає задармо, все коштує, прийде суд.

— Який суд?

— Це зачинено, втікаймо далі так, щоб здалека…

— А Баньо Кеменце що про це каже? — запитав Фока.

— Він більше не каже, тягне нас, жене нас. Після опівночі зникає, це його робота, він найстарший.

— Куди зникає?

— Ніхто не запитує, коли я буду найстарший, то також буду зникати.

— А що це означає Баньо Кеменце? Чому його так назвали? — запитав Фока.

— Баньо Кеменце означає баба-піч, піч груба, як баба, там у нас — у них, над Тисою. Напхають соломи, підпалять, гріють і хліб також печуть. І цей нас також гріє і годує. І судить також, наших жінок і дітей…

— А де ж вони?

— Там поміж водами, коло гирла, на острівцях, у хащах, де й птахи. Ми змінюємо гнізда. Шукати нас? ха, то не знайти. Ми не належимо жодній державі, ні до цієї, ні до тієї, ні до якоїсь третьої. А зимою ми у волохів, там хоч де, притулять, пригріють, нагодують, не відмовляють. І не докоряють. Інші на нас кажуть, що ми від чорта і з чортом, інші нас вигнали б, а волохи ні. Кожному дають жити.

— А може б ви до нас в гори прийшли? — запитав Фока. — У нас теж дають жити кожному.

— Ні, ні, ні! У горах страшно, доженуть, оточать, спіймають.