— Хто?

— Не можна знати, треба втікати, а куди?

Після міцної перекуски, після розмов мандрівники танцювали. Айзик вже заспокоївся і на їхнє прохання знайшов ціпи. Танцювали під музику обох закручених інструментів, а Савіцький долучився з цимбалами до їхньої музики, слідував за їхніми тонами, вчився. Танцювали, замахуючись ціпами одні на одних, щось типу, як у нас із сокирами, але ухиляючи в останній момент голови від удару ціпом.

Та Баньо Кеменце вже непокоївся, твердо покахикував. І танцівники відразу ж перервалися і вже збирались в дорогу, якраз коли втомлені спекою і спітнілі Кочергани та Цвилинюк повернулися з церкви. Баньо Кеменце буркнув раз і вдруге, а Шандор похапцем переклав ґаздам:

— Пора нам, пора!

— Куди ж ви так поспішаєте? — запитав Фока.

— Мусимо бути в Тульцеа ще до півночі.

— Го-го, це здається шмат дороги, далеко.

— Баньо Кеменце пережене всіх, а ми за ним, — впевнено відповів Шандор.

— Але для чого так гнати, чого?

Шандор скривився, щось запитав старого, вказуючи на Фоку. Старий відрубав, а Шандор мучився, не вміючи знайти слова.

— Так необхідно, так повинно бути.

— Ваша доля? чи примус? — запитав Фока.

Шандор не заперечував, ані не підтакував. Прощалися, а тимчасом Фока доклав до їхніх мішків білого хліба і по пляшці вина. Мандрівники кисло посміхаючись, запитально позирали на старого. Тоді Баньо Кеменце наказав зняти йому з плечей бесаги, порпався у них досить довго, витягнув з дна шматку і подарував Фоці велику золоту монету, розміру ґульдена. Фока впирався, Баньо набурмосився, а Мандат тимчасом гадаючи, що йдеться про обмін, запхав старому до руки молдавську банкноту. Баньо гнівно його відіпхав і буркнув: «En magam ur vagyok, èn fizetem mindig[101]». Фока зрозумів, а Шандор попросив упівголоса:

— Не дратуйте його, для чого ж? Він вас полюбив, буде пам’ятати.

Фока знітився, а потім втішися якійсь думці, зняв схований під торбою пістолет і набиту цвяшками круглу порохівницю і подарував старому. Баньо Кеменце прояснів. Оглядав довго на світло, наближав до очей, а потім рубнув щось дуже чітко, з чого Фока небагато й зрозумів. Шандор швидко переклав:

— Він ваш друг, сказав таке: «Не до людей ліпися. Ні! До вод, до хащів, до птахів. Так!».

Сам Баньо скривився, а потім насупився, як траурний стерв’ятник з Семигороду, нарешті змирився, промимрив кілька слів, а Шандор знову переклав:

— І до того Старого, внизу глибоко, туди до нього — так. Варто!

Потиснули один одному руки.