І якби я сказав, все одно це нічого не змінило б. Авд-ага — невільник свого покликання, це його пристрасть, рін живе тим, що переслідує й ув'язнює людей, як інші живуть заради того, щоб їх підтримувати й лікувати.

Різниця тільки в тому, що Авд-ага частіше втішається своїми успіхами.

Але чому він підозрює Османа? Чи це я приписую йому те, що мені відоме, а він і не думає про нього? А може, й думає: якщо Махмутові дав це місце, значить, за щось віддячує. Увесь світ він підозрює, він живе підозрами, навіть у сні не розлучається з ними — і не завжди безпідставно. Злочини трапляються щодня. Якщо злочинець не пійманий, отже, всі люди можливі злочинці. Він добре знає, за жодну людину не можна ручатися, що вона не здатна на поганий вчинок. Авд-ага шукає, Авд-ага підозрює, це його доля, обов'язок і задоволення, і нелегко йому доводиться, бо злочини часто оточені мороком і справжній злочинець проходить повз нього, дивиться йому в очі, спокійно робить своє діло, сміється, чого доброго, навіть сидить поруч із ним, а він тільки будує здогади, винюхує, відчуває, може, наближається і знову відходить, упевнений і невпевнений, щасливий, коли нападе на слід, у відчаї, коли його втрачає, і тільки одна смерть могла б перервати ці його пошуки. Бо він знає, якщо зупиниться, якщо втомиться, якщо не схопить і не покарає винного, то злочин запанує над світом, на землю впаде темрява й настане судний день.

У випадку з Махмутом він натрапив на тонесеньку ниточку, але міцно схопився за неї. Найсумніше в цій історії те, що підставою для підозри стало Махмутове щастя. І Османове благородство, через яке він уже й сам кається. Деяким людям справді не щастить. Скільки всякої потолочі без розуму, без здібностей, без честі домагається успіху в житті — і ніхто не дивується з того. А бідний Махмут щойно увійшов до свого похмурого гамазею, повного мишей і мишачого посліду, гадаючи, що нарешті позбувся страху перед голодною старістю, як одразу на нього впала підозра. Усе життя його переслідували невдачі, то як йому зараз бути спокійним! Не за гарні очі Осман узяв його на роботу.

І справді, чому Осман дав йому це місце? Негаразд, що я таке запитую, але справді — чому? Я зрадів за Махмута, коли таке сталося, але — чому?

Звідки мені знати! Я порадив Османові, щоб він покликав його того вечора до корчми, я попросив його, щоб він сказав кілька добрих слів Махмутові, я винен, що ми стали свідками сварки, яка так розсердила Османа. Усе це я знаю, і все-таки — чому? Хіба тільки тому, що син грубіянив батькові? Османові були байдужі й набагато важливіші речі, ніж ця звичайна сварка.