Не раз я бачив, як вона, пораючись біля плити, раптом зупинялася, здивована, з широко відкритими очима, зі щасливою усмішкою, поволі сідала на диван, випростана, зібрана, урочиста, й обережно прикладала руку на округлений живіт.

— Ворушиться, — казала вона, сповнена щастя. — Ніжкою копає.

Ніяка приємна звістка, ніякий подарунок, ніяке багатство не могли принести їй стільки радості, як той тихий поштовх живого створіння в її лоні. І вона чекала його повторення, як найбільшої розкоші, мріяла про нього, як мріють про любов.

Зворушений її захватом, якого я зовсім не розумів, я підходив до неї, намагаючись бути урочистим, як і вона, брав її за руку й казав, що люблю її. Вона легко стискувала мої пальці, вдячна, що я підійшов до неї заради нього, що люблю її заради нього, що існуємо заради нього. Я великодушно приймав ту її несправедливість, тлумлячи в собі незадоволення, що мене відсунуто на другий план, заглушуючи смуток від того, що я втратив її, сподіваючись усе-таки, що народження дитини поверне мені Тияну.

Жаль, що ми більше не розмовляємо з нею про все на світі, що я вже не розповідаю їй, як раніше, про свої радощі, страхи, болі. Усе це я тепер тамую в собі, для неї воно другорядне, вона його слухає неуважно, без цікавості, відповідає знехотя, думаючи щось своє. Тияна залишила мене на самоті із собою, а може, вона впевнена, що ми обоє відчуваємо те саме.

Шукав мене також комендант Авд-ага, і я щасливий, що він не застав мене. Тепер він, очевидно, знов напосівся на Махмута, доводячи його, як і вчора, до розпачу.

Вони шукали мене, а я — Османа Вука. Але його ніде не було, слуги знали тільки, що він кудись подався верхи на коні, і більше нічого. І Шех-аги не було вдома, поїхав, мабуть, у справах. Осман згадував якось про купівлю вовни, а може, Шех-ага на ловах, адже всіма справами тепер займається Осман.

Османа я зустрів тільки на третій день і розповів йому, як комендант Авд-ага мучить мене й Махмута. Він тільки рукою махнув, не надаючи цьому ніякого значення, а коли я сказав, що Авд-ага підозрює Махмута в тому, що він вів переговори з начальником фортеці, Осман засміявся:

— Який там Махмут! Хто б довірив йому таку справу?

— А хто ж тоді?

— Звідки я маю знати!

— То як ти знаєш, що не Махмут?

— Бо не здатний він для такого діла. Сидіти в гамазеї й важити збіжжя він може. І робить це краще, ніж я гадав. Ти знаєш, Махмут навіть котів завів, щоб мишей ловили! Смішний він, але для роботи в гамазеї годиться.

Він, навіть не приховуючи цього, звернув розмову на інше, не хоче посвячувати мене в свої справи, може, й для мого ж добра. Чого я не знаю, того й не розповім нікому.