Коли Махмут повернувся з нужника, перервавши мою розмову з сумлінням, і замовив ще одну чарку настоянки, щоб утамувати біль у животі, він розповів, що там, хай вибачу йому, він думав про мене і дійшов висновку, що я таки маю рацію. Справді, не варто боятися. Це не легко, але не варто. Усе життя прожити в страхові — все одно що й не жив. Яке то життя? Але, з другого боку, і лізти на рожен не слід, найкраще було б, якби я поговорив з Шех-агою, щоб він звільнив нас від Авд-аги.

Я відповів, що гарне місце він вибрав, щоб думати про мене, і даремно часу не гаяв, добре зміркував усе, тільки, на жаль, ІІІех-аги зараз нема вдома, доведеться почекати. Якщо тільки Авд-ага схоче ждати. Слава хоробрості, але без неї спокійніше. Добре, якщо можеш не тремтіти ні перед ким, а ще краще — якщо не треба тремтіти. Геройство триває мить, страх — ціле життя, і розумніше думати про все життя, ніж про одну мить. Найкраще злякатися наперед, щоб не боятися із запізненням.

Я молов усяку всячину, не дбаючи про зміст, бо це не мало значення, а Махмут слухав мене здивовано саме тому, що я говорив неясно, і, заспокоєний, рушив до гамазею. Але раптом згадав, що мене розшукує Мула Ібрагім. І ще сказав мені, що заарештували жінку, у якої жив Раміз. З цього я зрозумів, що його муки втишилися і він уже в змозі подумати й про мене.

Звістка про невідому жінку мене приголомшила. І в її нещасті я винен!

Тепер у мене було дві причини піти до Мули Ібрагіма: по-перше, він шукав мене, а по-друге, він мені теж потрібний.

Я хотів запитати його, чи можна якось допомогти заарештованій жінці. Навіть не знаючи її, я накликав на неї біду. Може, її кинули б до в'язниці, навіть якби Раміз не втік, але таке припущення було надто непереконливе, щоб звільнити мене від почуття провини. Звичайно, моя вина не дуже велика й не важка: мовби на горі я зачепив ногою камінь, він покотився і вдарив когось унизу. Свідомої чи посередньої моєї провини тут нема: я не знав і не бачив удареного, але я зрушив камінь. І ось тепер я намагаюся допомогти. А пізніше думатиму про дивний порядок у світі, у якому часто, роблячи добро, мимоволі робиш і зло. Тож чи потрібне таке добро, яке не може обійтися без зла?

Я думаю про людину, а не про мету, через те кожен мій крок невпевнений.

Знаю, Мула Ібрагім не захоче навіть говорити про ту жінку, але я буду настирливий. Хоч би заради того, щоб іще раз переконатися, що навіть порядні люди не поспішають допомогти іншому. Іноді корисно знати, що є й гірші від тебе. Моє сумління відкине це виправдання як нечесне й нагадає мені, що кожен несе відповідальність сам за себе, і все-таки це сяка-така втіха, бодай і скороминуща.