Мулу Ібрагіма я застав у конторі і сказав йому, що прийшов поговорити з ним про заарештовану жінку. Я сказав це пошепки, щоб інші не почули, що я прошу за неї, хоч я хотів це вимовити голосно, аби всі бачили, як він відмовлятиметься допомогти.

Він відмовився і допомогти, і навіть розмовляти на цю тему, мовчки крутячи головою й рішуче відмахуючись руками.

Я не зрадів зі своєї передбачливості. Невже справді їй уже ніхто не допоможе?

Це ж гріх, сказав я, адже ніхто за неї не заступиться, моє слово нічого не варте, єдиний він би міг щось зробити: знає суддю, знає Зафранію, знає всіх людей у суді й поліції, — нехай її випустять, хіба вона питала Раміза, що він думає і чим займається, коли здавала йому кімнату, у неї й свого клопоту досить, чоловік її лежить хворий, сусіди провідують його, бо це річ богу вгодна, але людське милосердя короткочасне й нетривке, і бідолаха залишиться сам, без догляду, та й вона сама нездужає — чого від неї хочуть?

Мула Ібрагім тільки крутив головою та відмахувався руками, а я нападав на нього, як набридлива оса, дедалі напосідливіше, чим більше переконувався, що він нічого не зробить. Я це знав наперед, хоча волів би помилитися.

Даремно я мучив його. Ні на що він не зважиться, страх не дає. Звичайно, Мула Ібрагім охоче допоміг би нещасній жінці, бо він добра людина, але боїться викликати чию-небудь підозру. Хто сьогодні заступається за в'язнів? Навіть просити за них небезпечно. Це що, недовір'я судові? Незгода із заходами, яких він вживає? А можуть подумати, що ти знайомий з Рамізом. Е, тут уже будь-яке благородство позадкує в кущі. Жінці не допоможеш, а собі нашкодиш.

Нарешті він сказав, що її, безперечно, випустять, якщо не винна, а якщо винна — то марно й говорити. Це старе, як світ, виправдання своєї бездіяльності, побудоване на самообмані. Брехня, що звільняють кожного, хто невинний, і він це добре знає, але згадує ту засаду неіснуючої справедливості, щоб зі спокійним сумлінням умити руки. А зрештою, перед тим, що може статися, він так чи інакше безсилий.

Таким чином і він, і я сказали, що хотіли, що могли, на що зважилися, і все залишилося, як і було. Трохи погралися з сумлінням, хоча мені жаль тої жінки, а потім Мула Ібрагім сказав, що він хотів бачити мене заради однієї роботи. Родичі страченого імама із Жупчі ставлять пам'ятник на могилі покійника й шукають, хто б їм склав надмогильний напис, а вони його викарбують на камені. І він згадав мене: я, безсумнівно, зроблю це добре та й зароблю на цьому, бо на покійників селяни грошей не шкодують, як і на скарги.