— Скільки разів ти вже продавав його?

— Тепер продам.

Він живе лише сьогоднішнім днем, не пам’ятає минулого, не думає про майбутнє. Ніщо йому не йде на користь — ні погане, ні добре. Він сказав Османові, що продасть будинок і відшкодує збитки, сподіваючись, що Осман не погодиться на таке. Але Осман — це не Ахмет Шáбо, у якого більше душі, ніж розуму. Осман чхав на душу! Погодився, навіть ще вимагав, щоб не зволікав з продажею. Махмутова дружина пристала на це, добродушно лаючи Махмута: постарів, а розуму не набрався. Що їй залишалося робити!

— Легко бути добрим за чужий рахунок, — сказав Осман і з спокійною душею взяв гроші, але його думка була зайнята іншим клопотом.

Він розповів мені, як ховали Шех-агу. Ми поїхали з живою людиною, а повернулися з покійником у кутій залізом дубовій труні.

Багато людей прийшло в просторий будинок, щоб подивитися на окутого й невидимого Шех-агу, а бачив його тільки суддя з писарями та свідками, виявивши честь мертвому Шех-азі своїми останніми відвідинами, а собі зробивши величезне задоволення: мертвий ворог миліший від живого друга. Він тримався поважно, але серце його співало, наче жайворонок.

І Зафранія прийшов із суддею. Може, він і вірив тим, у кого добрий зір, що це Шех-ага і що він справді мертвий, але про всякий випадок впритул наблизився до воскового обличчя Шех-аги, щоб самому переконатися й, наче квітку, понюхати труп.

Усі висловлювали співчуття Османові і просили передати їхні слова скорботи дружині Шех-аги, яка, не знісши цього останнього удару, зовсім звалилася з ніг. Осман дякував усім, а особливо судді й Зафранії. Навіть сказав, що Шех-ага, вмираючи, згадав своїх друзів і просив, щоб простили йому, якщо когось образив, як і він їм простив.

Кепські справи тих, кого він згадав, подумав я. Добре я знав Османову вовчу вдачу.

— Суддя з Зафранією причетні до смерті Шех-аги? — запитав я Османа.

Він відповів питанням, сповненим докору:

— Чого вони причетні? Шех-ага помер із жалю за сином.

— Він же сам казав мені, що його отруєно. І тебе покликав, щоб сказати тобі про помсту.

— Бог з тобою, про яку помсту? Він говорив мені про справи.

Осман мовив це холодно, з крижаною колючою усмішкою.

Він завжди насторожі, завжди готовий до захисту: замкнена фортеця.

Я сказав йому про це, а він розсміявся:

— Як і всі. І дякувати богові. Бо на що ми були б схожі, якби були наче та розвалена обора? Довкола вороги.

Чи Шех-ага заповів йому помсту?

Якщо так, то невдовзі вибухне цей вдаваний мир.