БЕНЬЯМІН: Ні... ні... Ліно... те, що ми тут робимо, оця, так би мовити, репетиція, це не гідне нас... і стосовно моєї нареченої... усе ж таки ми зайшли занадто далеко...
ПАУЛІНА (сідає Беньямінові на коліна й затуляє йому рота рукою): Бідолашний Лізимаху... бідолашний, устократ бідолашніший пане Беньямін... Ви ще не уявляєте, що на вас чекає. Я знаю Б’янку змалку... ні її душа, ані ду... я хотіла сказати, тіло... ми не маємо таємниць одна від одної... Б’янка часто прокидається зі страшним криком... вона каже, що вночі у неї вливається вода крізь усі отвори... постійно прибігає до мого ліжка, бо в неї холодні руки й ноги... вона холодна та спітніла, як дохла жаба...
сідає Беньямінові на коліна й затуляє йому рота рукою
БЕНЬЯМІН: Ліно... як ви можете... вона так вас любить...
ПАУЛІНА (кричить): Вона?! У неї глисти! (Зістрибує з його колін, несподівано підбігає до дверей, прикладає пальця до губ.) Цить! Цить! Тихше... здається, там хтось є за дверима... (Зазирає у замкову щілину.) Здається, дідусь підглядав за нами... (Застібає бюстгальтер, надягає нижню спідницю, блузочку й таке інше. Водночас Беньямін каже.)
кричить
Зістрибує з його колін, несподівано підбігає до дверей, прикладає пальця до губ.
Зазирає у замкову щілину.
Застібає бюстгальтер, надягає нижню спідницю, блузочку й таке інше. Водночас Беньямін каже.
БЕНЬЯМІН: Замовкніть, будь ласка... ми відкрили одне одному свої душі... Б’янка відкрила мені навстіж храм своєї душі...
ПАУЛІНА: Дурень... а Б’янка сказала вам, що вона має... що не має...
БЕНЬЯМІН: Що? Ви зіпсована до нутра кісток... аж до самого нутра...
ПАУЛІНА: Якраз навпаки... У мені все прекрасно... запитайте в дідуся.
БЕНЬЯМІН: Будь ласка, припиніть це... ну що ще? До чого тут дідусь?...
ПАУЛІНА: Якщо ви бажаєте... то вона має, а насправді не має, але я чула, як тітонька казала мамі, що ви ще досі не кохали.
БЕНЬЯМІН: Панно Пауліно! А радше Мессаліно... я... я просто не йму віри своїм вухам... що з цих усточок... такі слова.
ПАУЛІНА: Еге ж, із цих... Б’янка має лише одну дірочку... ще десять років тому ми гралися з Еразмиком...
БЕНЬЯМІН: З ким?
ПАУЛІНА: З Еразмиком, це померлий Б’янчин братик... ми грались, як усі діти, в лікаря... у мене вже тоді можна було застромити цілий палець, а в Б’янку ледве оцей мізинчик. (Пауліна показує мізинця Беньямінові.) Він мало не зламався, а живіт у Б’янки повен білих хробаків... дупця холодна, як крижана бурулька... Бідолашний Лізимаху, ви ще відморозите собі члени в ліжку... (Підходить до дверей і відчиняє їх ключем. Пауліна вже одягнена. Беньямін, занімілий, стоїть біля вікна... Пауліна виходить із салону.)