ГЕРОЙ І: Саме так.

СЕЛЯНИН: То ви, пане підхорунжий, нині яку посаду маєте? Певно, високу якусь, га?

ГЕРОЙ І: Я заступник віце-директора національної оперети.

СЕЛЯНИН: Пам’ятаєте, пане підхорунжий, як ми співали? (Співає.)

Ні-ні-ні-німця маємо ми в носі,

Ми його не боїмося...

ГЕРОЙ І: Даруйте, Вороно, але я не маю часу. Мушу все це впорядкувати, перевірити, підсумувати, зробити висновки. Не час тепер на спогади.

СЕЛЯНИН: Пане підхорунжий, то ви вже не пам’ятаєте, як завалили мене?

ГЕРОЙ І: Я не маю часу на спогади, прийдете в середу. Найгірше, що мені вже нема чого залагоджувати. Немає важливих справ. Я дуже часто стою в черзі до віконечка, але в якийсь момент відходжу і йду собі. Чи стою на початку, чи в кінці черги — це не має великого значення. Все вже залагоджене. Звісно, я можу добиватися кращого купе чи поїзда, або подорожі... І я вже не відчуваю ненависті до людей.

СЕЛЯНИН: Пане підхорунжий!

Герой І не дивиться на Селянина, мовчить.

СЕЛЯНИН: Ви нагнівалися на людей.

Герой І мовчить.

СЕЛЯНИН: Ви розізлилися на весь світ, певно.

ГЕРОЙ ІІ (не обертається від стіни): Вороно! Як твої справи?

СЕЛЯНИН: Помаленьку, пане підхорунжий. Скинув черевики. Шкода черевиків. Але ж ви, хлопці, тоді піддурили мене. Не треба так жартувати з людей. Стомився. (Сідає на ліжко.) Пане підхорунжий, ви нібито чистили тоді «парабелум». І не знали, що у стволі був набій?