Гадаю, Фею, така доля чекає й на нас, якщо ми й далі будемо гнатися за Європою, за могутньою західною літературою: усі ми, кожен по-своєму, станемо Еліманами. Може, ми вже Елімани — у такому разі, перш ніж зникнути, треба це зупинити. Треба вийти з цього болота, Фею. Вшиваймося! Бо нас задушать. Без найменшого жалю відкриють кран і пустять газ, і наша загибель буде ще драматичніша від усвідомлення: ніхто нас не гонить у шию; ми самі квапимось, біжимо, сподіваючись на славу. Нас перетворять на чорне мило. А потім кати вмиють ним руки й стануть іще білішими.

Еліман зник не через плагіат — просто він іще зберігав недозволену йому й неможливу надію. А може, зник через гірке розчарування. Та я сподіваюся, що він зрештою усвідомив: його смерть для французької літератури була кращим, що з ним могло статися, якщо він хотів присвятити себе істинному творінню — твореному тільки для себе.

Фею, останніми днями я міркував і дійшов висновку: до Франції я не повернуся. Принаймні зараз. А може, уже й ніколи. Те, що я хочу написати, може бути написане лише тут, біля моєї криниці. Те, що вона недокопана, є важливою метафорою — і моєї внутрішньої трагедії, і сенсу мого майбуття. Я мушу докопати криницю. Мушу продовжити й завершити працю, яку розпочав мій батько. І це не зосередження на собі, адже моє “я” ще не сформоване. Усе, що я вважав собою, насправді було існуванням інших у мені. Час позбутися них. Я не повертатимусь до Парижа, де однією рукою нас годують, а другою — душать. Це місто — перебране на рай пекло. Я залишуся тут, писатиму, навчатиму дітлахів, зберу театральну трупу, гратимемо на відкритому повітрі, читатимемо вголос поезію на вулицях міст, розповідатимемо й показуватимемо, що значить бути митцем!.. Авжеж, можливо, доведеться спати на землі й померти, як пес, на вулиці під вагою реальності, що вдягне машкару старої брички... І все ж це станеться тут! Я завжди буду вдячним тобі за те, що дозволив мені прочитати Еліманову книжку...

Знаю, ти не погоджуєшся з тим, що я тобі кажу: ти завжди вважав, що наше місце, наш простір — це культурна амбівалентність, що так ми й мусимо існувати, прийнявши власну драму, достоту байстрюки від цивілізації, байстрюки байстрюків, народжені від зґвалтування нашої історії іншою історією — історією-убивцею. Боюся, одначе, що те, що ти кличеш амбівалентністю — це лише чергова хитрість у плановому процесі знищення нас. Знаю також, що ти подумаєш: як він змінився! Атож, я ж бо завжди вважав, що цінність письменника не в місці, де він пише, і що письменник може бути однаково талановитим усюди, якщо йому є, що сказати. Я й тепер дотримуюсь такої думки. Однак тепер я переконаний: не всюди можна збагнути, що маєш сказати. Писати, справді, можна всюди. А от зрозуміти, що ти насправді повинен написати, можна не всюди. Я зрозумів це, перечитуючи “Лабіринт жорстокості”.