Ховали цілим селом. З окільних приходили — багацько, що аж не здається, що стільки ще нас живе тут. Його колеги — ті, з котрими змагався на мотоциклах. Довгий шлях, люди вклякали, коли попри них несли труну.

Жінка, що її спершу кохав, відтак зрікся, народить синаша, якого охрестять Андрійком, але що воно. Одного Андрія опустили в яму й засипали землицею, другий зʼявився на світ. Та й квит».

Ми вирушили втрьох, ми і в школі скрізь разом ходили — навіть у туалет відпрошувалися одночасно, і додому йшли, хоча нам було в різні боки. Подружки-нерозлийвода. Нас називали сіамськими близнючками. Коли котрась із нас просилася вийти, а інші ні, це викликало у вчителів занепокоєння, і вони стривожено казали: «Світлано і Лесю, ви теж, звісно, можете вийти».

Дійшовши до роздоріжжя, ми зупинялися і довго стояли там, переминаючись з ноги на ногу, нездатні розлучитися. «Ну, дівчата, до завтра». «До завтра». І так ми прощалися, аж поки надʼїздив Катьчин автобус. Катька зволікала, і ми майже силоміць впихали її в переповнений салон. Двері незбагненним дивом зачинялися, Катерина оберталася до нас і, театрально скривившись, «викрапувала» з очей сльози розлуки.

Катька — ще та кривляка, їй дай нагоду; гумору нашій дівочій компанійці, що не кажи, не бракувало. Ми гнались за нею, вимахуючи ранцями. Журба не про нас, і плани в нас снувалися грандіозні. Часто, не в змозі розійтися, ми й далі тюпали разом. Це називалося проводжати — ми проводжали котрусь із нас. І так доходили до чийогось дому, де застрявали до вечора; коли на нас сходила благодать, ще й виконували домашні завдання.

Четвертою з нами мала вирушити Надюся, проте того ранку виїхати вона не змогла, пообіцявши невдовзі приєднатися, але так і не приїхала. Надюся потерпала за роботу, в неї шеф — драконище, а не людина. Сказати навпростець Надюся не наважилася; я думаю, вона й сама до кінця не була певною.

В Надюсі умора. Коли нас заносило до неї, про домашні завдання можна було забути і про все інше також. Закинувши портфелі, ми вирушали разом з нею забирати її братів і сестер, кого з садка, кого з початкової школи — коли її побудували, Надюся закінчила пʼятий клас. Переходити в нову школу вона відмовилася, залишившись з нами — як же ж без нас? Та й ми, безрідні, що робили б без неї? Головне — нікого не забути, всіх забрати в правильному порядку, а тоді привести додому. Це «додому» тривало до сутінків — забраних належало вигуляти, не проминувши, зрозуміло, жодного сто разів дослідженого закапелка. Верталися ми галасливою ватагою. Однак досить було переступити поріг, як діти перетворювалися на ангелів.