(захекавшись)
ГАЄВ: За грошима мабуть? Слуга покірний, іду від гріха... (Виходить.)
(Виходить.)
ПИЩИК: Давненько до вас не навідувався... найпрекрасніша... (До Лопахіна.) Ти тут... радий тебе бачити... величезного розуму людина... візьми... отримай... (Подає Лопахіну гроші.) Чотириста рублів... За мною залишається вісімсот сорок.
(До Лопахіна.)
(Подає Лопахіну гроші.)
ЛОПАХІН (здивовано знизує плечима): Наче вві сні... Ти де ж узяв?
(здивовано знизує плечима)
ПИЩИК: Стривай... Жарко... Подія надзвичайна. Приїхали до мене англійці і знайшли в землі якусь білу глину... (До Любові Андріївни.) І вам чотириста... прекрасна, дивовижна... (Подає гроші.) Решта потім. (П’є воду.) Зараз один молодий чоловік розповідав у вагоні, ніби якийсь... великий філософ радить стрибати з дахів... «Стрибай!» — каже, і в цьому все завдання. (Здивовано.) Ти ба! Води!..
(До Любові Андріївни.)
(Подає гроші.)
(П’є воду.)
(Здивовано.)
ЛОПАХІН: Які ж то англійці?
ПИЩИК: Здав їм ділянку з глиною на двадцять чотири роки... А тепер, даруйте, іншим разом... маю скакати далі... Поїду до Знойкова... до Кардамонова... Усім винен... (П’є.) Хай щастить... У четвер заїду...
(П’є.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ми зараз переїжджаємо до міста, а завтра я за кордон...
ПИЩИК: Як? (Стривожено.) Чому до міста? Ото ж бо я дивлюся на меблі... валізи... Ну, нічого... (Крізь сльози.) Нічого... Найбільшого розуму люди... ці англійці... Нічого... Будьте щасливі... Бог допоможе вам... Нічого... Усьому на цьому світі буває кінець... (Цілує руку Любові Андріївні.) А дійде до вас чутка, що мені кінець прийшов, згадайте ось цього самого... коня і скажіть: «Був на світі такий, сякий... Симеонов-Пищик... царство йому небесне»... Гожа погода... Так... (Відходить украй сумний, але одразу ж повертається і каже в дверях.) Уклонялася вам Даринка! (Виходить.)
(Стривожено.)
(Крізь сльози.)