- Маячня, - буркнув Москаль. – То були інші часи, твої часи. Зараз кордони, відстані ніякого значення не мають. Важливою є лише відповідна інформація.
- Ну і документ.
- Нічого я не мушу! – Москаль вдарив кулаком по дверях, так що Сергій стурбовано повернув голову. – Нічого я не мушу. Все можу.
Вони їхали дорогою через ліс, потім звернули з асфальту на бокову ґрунтову дорогу; лімузин підскакував та розкочувався на вибоїнах, але підсилена підвіска і могутні шини досконало глушили нерівності. В кінці кінців звернули в ледь помітну просіку, Сергій зупинив машину, згасив двигун.
Нічний, зимовий ліс дивився байдуже, як вони йдуть по попередніх слідах. Небо над Москвою освітлювала луна мільйонів світел, то тут, то там, в передмістях вже розривалися петарди і блискали феєрверки, які доносилися до них віддаленим гуркотінням та сухим тріщанням.
- Час? – кинув Москаль охоронцеві.
- За сім хвилин буде рівно опівночі, Артуре Вікторовичу. – Сергій подав йому п'ять папок для документів.
Вони підійшли до охоронців, що стояли на утоптаному снігу і чекали з бензиновими запальничками над розставленою на поляні батареєю феєрверків. Артур Вікторович кивнув їм головою, показав на годинник і погрозив пальцем: все повинно було бути вилічено до секунди.
Москаль усівся за розкладеним туристичним столиком, відкрив першу папку.
- Сір'єнський Леонід Геннадійович, п'ятдесят п'ять років, за освітою фрезерувальник, за професією – бізнесмен, що проживає… - впівголоса читав він нещодавно надруковані акти. – Рухомий маєток, маєток на рахунках в країні, маєток на рахунках за кордоном. Доходи показані, доходи приховані… Родина. Так, так.
Він погладив вуса, лагідно посміхнувся.
"Вирок затверджую".