- Не розумію, що ви маєте на увазі? – хитнув головою Артур.

- Тим краще тоді. Ми пропонуємо записи, яки представили в коментарях.

- Про це не може й бути мови.

- Тоді контракту ми не маємо.

Забраницький неспокійно поворухнувся, нахилився до юриста і щось прошепотів на вухо. Той покрутив головою і щось відповів. Артур дивився на все це спокійно, чекаючи. Він знав, що ті, раніше чи пізніше, піддадуться.

Іване Владиславовичу, подумайте про власних дітей і онуків. Про їхнє щасливе майбутнє,яке ви для них збудуєте.

- Іване Владиславовичу, подумайте про своїх дітей. Подумайте про… - почав Артур, але перервав.

Він спам'ятав фотографії, які раніше зібрала для нього господарча розвідка: Забраницький з своїми дітьми, оточений громадкою онуків. Перед будинком, навкруги нього веселі обличчя малюків, що вірять дідові. Якого цілують в щоки відразу три невістки. І кохана донька.

Ідеальна сім'я. Найслабший, найчутливіший пункт, в який належало бити, щоб вирвати у дідугана доробок всього його життя.

Подумайте про власних дітей і онуків. Про їх щасливе майбутнє, яке ви для них збудуєте.

- Іване Владиславовичу, подумайте про власних дітей і онуків. Невже ви бажаєте, щоб чужа людина увійшла у вашу сімейну фірму?

Здивований Забраницький заморгав. Не менше здивований юрист стрілив очами в бік, на фінансиста, який ледь помітно знизав плечима.

Дурень, що ти робиш?

- Артуре Вікторовичу, але ж контракт передбачав вашу фінансову участь в проекті? – несміло відізвався заступник і єдиний зять Забраницького.

- Так.

Ті, що сиділи по іншій стороні столу, обмінялися поглядами.

Ідіот, вони вже готові це підписати! Ще трохи, і вони піддадуться!