Хотів пригорнути її, але Джіні зі сльозами відштовхнула його.

— Але ж усе о’кей, Джіні! — сяяв усмішкою Рон. — Усе закінчилося, усе… А звідки цей птах? — Услід за Джіні в отвір залетів Фоукс.

— Дамблдор прислав, — відповів Гаррі, протискаючись крізь отвір.

— А звідки в тебе меч? — Рон здивовано витріщився на зброю, що виблискувала в руках Гаррі.

— Поясню, коли виберемося звідси, — відповів Гаррі, зиркнувши на Джіні.

— Але ж…

— Не тепер! — урвав його Гаррі. Він не знав, чи варто розповідати Ронові про те, хто відчинив Таємну кімнату; принаймні не перед Джіні. — А де Локарт?

— Десь там! — хихикнув Рон, кивнувши головою на трубу, якою вони прибули до тунелю. — Він у кепському стані. Зараз побачите.

Услід за феніксом, чиї широкі крила пронизували пітьму м’яким золотавим сяйвом, вони дісталися до самої труби. Там сидів Ґільдерой Локарт і цілком безтурботно щось мугикав собі під ніс.

— Йому відбило пам’ять, — пояснив Рон. — Наслав сам на себе чари забуття. Нам нічого, а він не має уявлення, хто він, де він і хто ми такі. Він сам собі небезпечний. Я звелів йому піти й зачекати нас отут.

Локарт глянув на них вельми добродушно.

— Привіт! — сказав він. — Яке дивне місце, правда? Ви що, тут живете?

— Ні, — відповів Рон, зиркнувши на Гаррі.

Гаррі нахилився й зазирнув у довгу темну трубу.

— Ти часом не думав, як нам звідси вибратись? — запитав він Рона.

Рон похитав головою. Фенікс Фоукс пролетів повз Гаррі й забив перед ним крильми. Його очі-намистинки виблискували в пітьмі, а довгий золотавий хвіст виразно колихався. Гаррі невпевнено глянув на приятеля.

— Здається, він хоче, щоб ти вхопився за хвіст, — розгублено припустив Рон. — Але ж ти занадто важкий, щоб він підняв тебе нагору.

— Фоукс, — пояснив Гаррі, — не звичайний птах. Нам треба міцно вхопитися одне за одного. Джіні, візьми Рона за руку. Професоре Локарте…