— Що ми збираємось робити? — розгублено запитав Гаррі.

Герміона тричі обернула піщаний годинник.

Темна палата розчинилася в повітрі, і Гаррі відчув, що він дуже швидко летить кудись назад. Повз нього миготіли невиразні кольори й форми, у вухах гупало. Він спробував закричати, але не чув власного голосу.

Та ось він знову відчув під ногами тверду землю, і все довкола знову набуло звичних контурів…

Він стояв біля Герміони в порожньому вестибюлі, а на вимощену плитами підлогу через відчинені вхідні двері падав золотистий сонячний промінь. Гаррі ошелешено глянув на Герміону, а золотий ланцюжок боляче вп’явся йому в шию.

— Герміоно, що?..

— Сюди! — Герміона схопила його за руку й потягла через вестибюль до комірчини з мітлами. Відчинила дверцята, заштовхала Гаррі між відра й швабри, зайшла сама і грюкнула за собою дверцятами.

— Що?., як?.. Герміоно, що сталося?

— Ми перенеслися назад у часі, — прошепотіла Герміона, знімаючи в пітьмі ланцюжок з Гарріної шиї. — На три години…

Гаррі намацав свою ногу і щосили її вщипнув. Йому добряче заболіло, отже, це не якийсь химерний сон.

— Але…

— Цс-с! Слухай! Хтось іде! Я думаю… думаю, що то ми!

Герміона притулила вухо до дверцят комірчини.

— Кроки у вестибюлі… так, схоже, що це ми йдемо до Геґріда!

— Ти хочеш сказати, — прошепотів Гаррі, — що ми є і тут у комірчині, і там також?

— Так, — підтвердила Герміона, не відриваючи вуха від дверцят. — Я впевнена… це ми… За звуком, там не більше трьох осіб… ми йдемо повільно, бо ховаємося під плащем-невидимкою…

Вона змовкла, й далі уважно прислухаючись.

— Ми спускаємося парадними сходами…

Герміона сіла на перевернуте відерце. У Гаррі назбиралося багато запитань.

— Де ти взяла цей піщаний годинник?