— Так, — видихнула вона, — тепер треба прокрастися до Геґрідової халупи. Але, Гаррі, так, щоб нас ніхто не бачив…
Вони мовчки йшли між дерев на самому узліссі. Угледівши Геґрідову хатину, вони почули, як хтось постукав у двері. Хутко сховалися за стовбур високого дуба і скрадливо визирнули. На порозі з’явився блідий тремтячий Геґрід, роззираючись, хто це стукав. До Гаррі долинув власний голос.
— Це ми, — прошепотів Гаррі. — Ми під плащем-невидимкою. Впусти нас, і ми його скинемо.
— Вам не вільно було приходити! — прошипів Геґрід, відступаючи набік. Вони зайшли. Геґрід швидко зачинив двері.
— Це просто неймовірно! — схвильовано мовив Гаррі.
— Поспішаймо, — прошепотіла Герміона. — Треба підійти ближче до Бакбика!
Скрадаючись під деревами, вони наблизилися до стривоженого гіпогрифа, що був припнутий до огорожі біля гарбузової грядки.
— Зараз? — прошепотів Гаррі.
— Ні! — сказала Герміона. — Якщо ми викрадемо його зараз, ті люди з Комітету подумають, що Геґрід відпустив його на волю! Мусимо зачекати, поки вони пересвідчаться, що він тут прив’язаний!
— Тоді нам залишиться не більше хвилини, — мовив Гаррі. Уся ця афера починала здаватися нездійсненною.
Тієї миті з халупи долинув брязкіт черепків.
— Це Геґрід розбив глечик з молоком, — прошепотіла Герміона, — зараз я знайду Скеберса…
І справді, за кілька секунд вони почули здивований вереск Герміони.
— Герміоно, — сказав раптом Гаррі, — а що, як ми… якщо ми просто увірвемося й схопимо Петіґру…
— Ні! — налякано прошепотіла Герміона. — Ти що, не розумієш? Ми порушимо один із найважливіших чаклунських законів! Нікому не можна змінювати час, нікому! Ти чув, що казав Дамблдор: якщо нас побачать…
— Нас не побачить ніхто, крім нас самих і Геґріда!
— Гаррі, а що б ти подумав, якби побачив самого себе, що вривається в Геґрідову хату? — запитала Герміона.
— Я… я подумав би, що я… здурів… Або… що відбувається щось, пов’язане з чорною магією…
—