— Гаррі, швидше!
З хатини долинав голос Дамблдора. Гаррі ще раз смикнув за мотузку. Бакбик неохоче побіг. Ось вони вже наблизилися до дерев…
— Швидше! Швидше! — благала Герміона. Вона вискочила з-за дерева, ухопилася за мотузку і потягла. Гаррі озирнувся: сховані за деревами, вони вже не бачили Геґрідового городу.
— Стій! — прошепотів він Герміоні. — Вони можуть нас почути…
Грюкнувши, відчинилися задні двері Геґрідової халупи. Гаррі, Герміона і Бакбик завмерли. Навіть гіпогриф, здавалося, уважно прислухався.
Тиша… а тоді…
— Де він? — пронизливо вигукнув член Комітету. — Де ця звірюка?
— Він був прив’язаний отут! — розлючено гаркнув кат. — Я його бачив! Ось тут!
— Неймовірно! — промовив Дамблдор. У голосі його вчувалися нотки радості.
— Бікі! — простогнав Геґрід.
Щось просвистіло в повітрі і лунко гупнула сокира — мабуть, кат зі злості рубонув огорожу. А тоді розляглося Геґрідове завивання.
— Утік! Утік! — ридав він. — Боже, бережи його дзьобик, він си втік! Таки вирвався! Бікі, мій розумничку, мій хлопчику!
Бакбик рвонув мотузку у намаганні вернутися до Геґріда. Гаррі й Герміона вперлися ногами в землю й з усіх сил його стримували.
— Його хтось відв’язав! — загарчав кат. — Треба обшукати всю територію і ліс…
— Макнейре, якщо Бакбика й справді викрали, невже ти думаєш, що злодій вестиме його пішки? — весело запитав його Дамблдор. — Обшукай небеса, якщо бажаєш… Геґріде, я б не відмовився від чашки чаю. Або від келишка бренді.
— Ох… ну, звісно, пане професоре, прошу пана, — заметушився Геґрід, що нетямився від щастя. — Заходьте-но, заходьте…
Гаррі й Герміона уважно прислухалися. Почулися кроки, неголосна катова лайка, грюкіт дверей, а тоді знову тиша.
— Що тепер? — прошепотів Гаррі, озираючись.
— Перечекаємо поки що тут, — сказала Герміона, яка й досі не отямилася від пережитого. — Нехай вони вернуться до замку. Тоді вирахуємо, коли буде безпечно, і підлетимо на Бакбику до Сіріусового вікна. Він там з’явиться лише за дві години… Ох, це буде нелегко…
Вони стривожено озирнулися вглиб лісу. Сонце вже заходило.