— Ну, добре, добре… — змирився Гаррі. — Це була лише ідея, просто я подумав…

Але тут Герміона штовхнула його ліктем і кивнула на замок. Гаррі витягнув шию, щоб краще бачити далекі вхідні двері. Сходами спускалися Дамблдор, Фадж, старенький член Комітету і кат Макнейр.

— Зараз вийдемо ми! — видихнула Герміона.

І справді, за кілька секунд відчинилися задні двері Геґрідової халупи, і Гаррі побачив, як разом з Геґрідом звідти вийшли Рон, Герміона і він сам. Поза сумнівом, це було найхимерніше в його житті відчуття: стояти отак за деревом і бачити самого себе на гарбузовій грядці.

— Всьо файно, Бікі, — тихенько заспокоїв Бакбика Геґрід. — Всьо файно… — Він повернувся до Гаррі, Рона й Герміони. — Ідіть… Біжіть…

— Геґріде, ми не можемо…

— Ми їм розкажемо, як було насправді…

— Вони не посміють його вбити…

— Біжіть! — гаркнув Геґрід. — Мені тілько ще бракувало, щоб і ви втрафили в халепу!

Гаррі дивився, як Герміона на гарбузовій грядці накинула на нього з Роном плащ-невидимку.

— Швиденько біжіть… Не слухайте…

У передні двері постукали. Прибули виконавці вироку. Геґрід зайшов у хатину, не зачиняючи задніх дверей. Гаррі бачив, як під їхніми — Гаррі, Рона й Герміони — ногами пригиналася трава, чув, як кроки віддалялися. Ті Рон, Гаррі й Герміона пішли… але ці Гаррі й Герміона, що ховалися за деревами, завдяки прочиненим дверям могли тепер чути все, що відбувалося в хатині.

— Де та звірюка? — пролунав холодний голос Макнейра.

— Там… надворі, — прохрипів Геґрід.

Гаррі ледве встиг відхилитися — у вікні з’явилося обличчя Макнейра: він побачив Бакбика.

Тоді почувся голос Фаджа.

— Ми… е-е… маємо зачитати тобі, Геґріде, офіційний вирок. На це не піде багато часу. А потім ви з Макнейром його підпишете. Макнейре, ти також мусиш вислухати вирок, такою є процедура…

Макнейрова фізія в вікні зникла. Настала вирішальна мить — тепер або ніколи.