— Кому це треба нищити квідичну команду? — знизав плечима Джордж.

— Вуд зі слизеринцями на таке пішов би, якби знав, що йому це минеться безкарно, — упевнено заявив Фред.

— Не думаю, що це через квідич, але вважаю, що обидва напади пов’язані між собою, — неголосно додала Герміона.

— Чому це? — запитав Фред.

— По-перше, обидва напади закінчилися б смертю, якби не щасливий збіг обставин. А по-друге, ні отрута, ні намисто, здається, не потрапили до тієї особи, яку планувалося вбити. Звісно, — замислено додала вона, — від цього той, хто це задумав, стає ще небезпечніший, бо йому, видно, байдуже, скільки загине людей, перш ніж він добереться до своєї жертви.

Ніхто не встиг висловити своєї думки про ці зловісні припущення, бо двері палати знову відчинилися й забігли містер та місіс Візлі. Під час перших відвідин лікарні вони лише переконалися, що Рон обов’язково одужає, а от зараз місіс Візлі схопила Гаррі в обійми й міцно-міцно пригорнула.

— Дамблдор нам розповів, як ти врятував Рона безоаровим каменем, — заридала вона. — Ой, Гаррі, що нам сказати? Ти врятував Джіні… ти врятував Артура… а тепер ти врятував Рона…

— Не треба… я не… — розгубився Гаррі.

— Уже половина нашої родини завдячує тобі життям, — хрипко сказав містер Візлі. — Гаррі, я можу сказати одне — родині Візлі страшенно пощастило, коли Рон вирішив сісти у твоє купе «Гоґвортського експреса».

Гаррі не знав, що й сказати, і зрадів, коли мадам Помфрі знову нагадала, що біля Ронового ліжка можуть перебувати не більше як шість відвідувачів. Вони з Герміоною одразу встали; Геґрід теж вирішив піти з ними, залишивши Рона з родиною.

— Йой, яке жахіттє, — бурчав собі в бороду Геґрід, коли вони втрьох ішли коридором до мармурових сходів. — Стілько заходів безпеки, а діткам усе одно завдають шкоди… Дамблдор дуже си тривожить… він багато не мовить, але я ж бачу…

— Геґріде, а що він про все це думає? — насилу стримуючи сльози, спитала Герміона.

— Та в нього, певно, сотні думок, з такою ото головою, — захоплено сказав Геґрід. — Але він не знає, хто надіслав те намисто чи підсипав трутки у вино, бо інакше їх би вже спіймали. Що мене непокоїть, — додав тихенько Геґрід, озираючись (Гаррі про всяк випадок перевірив, чи немає під стелею Півза), — се скілько ще діятиме Гоґвортс, якщо й далі нападатимуть на діточок. Знову як з тою Таємною кімнатою. Спочатку паніка, батьки забирають діточок зі школи, а тоді вже Рада опікунів…

Геґрід замовк — повз них статечно линув привид довгокосої жінки, а тоді хрипко зашепотів далі:

— …Рада опікунів зачне вирішувати, щоб нас назавше закрити.