— Не знаю, — відповів Фред, — але ж багато, мабуть, є таких, що хочуть Гаррі отруїти. Він же «Обранець».

— То ти гадаєш, що Слизоріг — смертежер? — запитала Джіні.

— Усе можливо, — похмуро припустив Фред.

— Він міг бути під впливом закляття «Імперіус», — додав Джордж.

— А може, він ні в чому й не винний, — сказала Джіні. — Отрута могла бути в тій пляшці, а отже, призначалася самому Слизорогові.

— Кому потрібно вбивати Слизорога?

— Дамблдор вважає, що Волдеморт хотів переманити Слизорога на свій бік, — сказав Гаррі. — Слизоріг цілий рік переховувався перед тим, як прибути в Гоґвортс. І… — він згадав про той спогад, що його так досі й не спромігся витягти зі Слизорога Дамблдор, — може, Волдеморт хоче прибрати його з дороги, може, вважає, що інакше той чимось допоможе Дамблдорові.

— Ти казав, що Слизоріг збирався ту пляшку подарувати Дамблдорові на Різдво, — нагадала Джіні. — Можливо, зловмисник хотів отруїти Дамблдора.

— Тоді він погано знав Слизорога, — вперше за кілька годин озвалася Герміона. Голос у неї сипів, наче вона була застуджена. — Хто добре знає Слизорога, не сумніватиметься, що той залишить такий приємний напій для себе.

— Ер-мі-на, — несподівано прохрипів на ліжку Рон.

Усі притихли, перевівши на нього стурбовані погляди, але він ще якусь мить щось нерозбірливо бурмотів, а тоді знову спокійно захропів.

Відчинилися двері палати, від чого всі аж підстрибнули; влетів Геґрід, залишаючи на підлозі брудні сліди завбільшки як дельфіни; на волоссі блищали краплини дощу, за спиною розвівався плащ з бобрових шкурок, а в руках він тримав арбалет.

— Я цілісінький день пробув у Лісі! — задихано вигукнув він. — Араґоґу погіршало, і я йому читав… осе тілько тепер прийшов повечеряти, а професорка Спраут повіла мені про Рона! Як він ся має?

— Непогано, — відповів Гаррі. — Кажуть, що все буде добре.

— Не більше як шість відвідувачів одночасно! — нагадала мадам Помфрі, вибігаючи зі свого кабінету.

— Геґрід якраз шостий, — зазначив Джордж.

— А… ну так… — знітилася мадам Помфрі, яка, мабуть, порахувала велетенського Геґріда за трьох. Щоб приховати своє збентеження, вона спритненько витерла його брудні сліди чарівною паличкою.

— Тєжко повірити, — прохрипів Геґрід, дивлячись на Рона й хитаючи своєю здоровенною кошлатою головою. — Страшенно тєжко… отак дивитися, як він тут лежить… і хто ж то хотів йому вкоротити віку, га?

— Ми саме про це й говорили, — сказав Гаррі. — Самі не знаємо.

— Може, то хтось має зуба на ґрифіндорську квідичну команду? — тривожився Геґрід. — Спочатку Кеті, теперка осьо Рон…