— Я вчитель, шляк би тебе трафив, нишпорко нещасна! Сквиб! — завівся Геґрід.

Філч мало не луснув зі злості; почулося гидке шипіння — непомітно з’явилася Місіс Норіс і почала тертися об кістляві Філчеві ноги.

— Тікайте, — зронив ледь чутно Геґрід.

Не треба було двічі повторювати — Гаррі й Герміона швиденько подалися геть, а сердиті голоси Геґріда й Філча ще довго лунали в них за спинами. Біля повороту до ґрифіндорської вежі зустріли Півза, але він їх не помітив, бо радісно летів туди, звідки долинали крики, на льоту хихочучи й наспівуючи:

Гладка Пані вже дрімала, тож не дуже зраділа, коли її розбудили; сварячись, вона відхилилася вбік, дозволивши їм пролізти в уже, на щастя, порожню й тиху вітальню. Ніхто ще, мабуть, не знав про те, що сталося з Роном; Гаррі відчув велике полегшення, бо постійні розпитування йому вже набридли. Герміона, сказавши «на добраніч», майнула до дівчачої спальні. Гаррі однак ще сів у крісло й задивився на вуглинки, що тліли в каміні.

Отже, Дамблдор сварився зі Снейпом. Попри все те, що він казав Гаррі, попри всі його запевнення, що він цілком довіряє Снейпові, директор таки не стримався… він вважав, що Снейп не дуже ретельно перевіряє слизеринців… чи, можливо, одного-єдиного слизеринця — Мелфоя?

Може, Дамблдор просто не хотів, щоб Гаррі наробив якихось дурниць, щоб не брав на себе забагато, і тому наполягав, що підозри Гаррі цілком безпідставні? Це було доволі вірогідно. Можливо, Дамблдор не хотів, щоб Гаррі відволікався від його додаткових уроків або від завдання здобути Слизорогів спогад. А може, Дамблдор гадав, що зарано ділитися підозрами щодо вчителів з шістнадцятирічним хлопцем…

— А ось і ти, Поттер!

Гаррі з несподіванки аж підскочив і схопився за чарівну паличку. Він був переконаний, що у вітальні нікого нема, й абсолютно не сподівався, що з дальнього крісла раптом підведеться чиясь незграбна постать. Уважніше придивившись, побачив, що то Кормак Маклаґен.

— Я чекав, коли ти повернешся, — сказав Маклаґен, не зважаючи на чарівну паличку Гаррі. — Мабуть, задрімав. Слухай, я бачив, як Візлі забирали до шкільної лікарні. Навряд чи він очуняє до наступного матчу.

Гаррі не відразу зрозумів, до чого веде Маклаґен.

— О… справді… квідич, — Гаррі запхнув чарівну паличку за пояс джинсів і втомлено пригладив волосся. — Так… мабуть, не встигне.

— І тоді я зможу стати на ворота? — запитав Маклаґен.

— Так, — погодився Гаррі. — Мабуть, що так…

Він не міг вигадати причини для відмови; зрештою, під час проб Маклаґен справді був другий серед кращих.

— Чудово, — зрадів Маклаґен. — І коли тренування?