— Тут плакав якийсь хлопець? — зацікавився Гаррі. — Маленький хлопчик?

— Не має значення! — відрізала Мірта, і її маленькі, заплакані очі втупилися в Рона, що вже відверто сміявся. — Я обіцяла, що нікому не скажу і заберу цю таємницю з собою в…

— …тільки не в могилу, — захихотів Рон, — скоріше, в каналізацію.

Мірта люто завила й шубовснула назад в унітаз, від чого вода перелилася через край і хлюпнула на підлогу. Знущання над Міртою трохи піднесло Ронів настрій.

— Маєш рацію, — погодився він, закидаючи на спину свою шкільну сумку, — я запишуся на ті уроки в Гоґсміді, а потім вирішу, чи складати іспит.

Отож, коли настали вихідні, Рон приєднався до Герміони й решти шестикласників, яким виповнювалося сімнадцять років якраз вчасно, щоб через два тижні складати іспит. Гаррі з заздрістю спостерігав, як вони збираються в село; він скучив за цими відвідинами, до того ж це був особливо гарний весняний день, коли чи не вперше за довгий час небо прояснилося. Проте він вирішив скористатися вільним днем, щоб іще раз спробувати проникнути в кімнату на вимогу.

— Краще б ти, — порадила Герміона, коли він у вестибюлі поділився з нею і з Роном цими намірами, — пішов до Слизорога і спробував виманити в нього спогад.

— Та я вже пробував! — сердито огризнувся Гаррі, і це була правда. На цьому тижні він затримувався в класі настійок після кожного уроку, намагався загнати Слизорога на слизьке, але вчитель завжди так швидко зникав з підвалу, що Гаррі не встигав його наздогнати. Двічі Гаррі підходив до його кабінету і стукав, але відповіді не було, хоч за другим разом він почув, як хтось негайно приглушив звук старого грамофона.

— Герміоно, він не хоче зі мною розмовляти! Я намагався застати його на самоті, але він постійно цього уникає!

— А ти не здавайся, ясно?

Коротка черга учнів перед Філчем, що, як завжди, тицяв у них чуйником таємниць, просунулася на кілька кроків, і Гаррі нічого не відповів, щоб сторож його не підслухав. Він побажав Ронові й Герміоні успіхів, а тоді розвернувся й подався мармуровими сходами вгору, сповнений рішучості, незважаючи на Герміонині слова, присвятити годинку-дві кімнаті на вимогу.

Коли його вже не було видно з вестибюлю, Гаррі вийняв з сумки Карту Мародера і плащ-невидимку. Заховавшись під плащем, він ударив по карті чарівною паличкою, прошепотів: «Урочисто присягаю не затівати нічого доброго», — й почав уважно її роздивлятися.

Був недільний ранок, і майже всі учні сиділи у своїх вітальнях — ґрифіндорці в одній вежі, рейвенкловці в іншій, слизеринці в підвалах, а гафелпафці в напівпідвальному приміщенні біля кухонь. Кілька учнів сиділо в бібліотеці… хтось гуляв на подвір’ї… а в коридорі на восьмому поверсі стирчав самотній Ґреґорі Ґойл. Не було ані знаку кімнати на вимогу, та Гаррі не зважав; якщо Ґойл біля неї чатував, то кімната відчинена, хоч Карта про це й не знала. Тому він помчав на восьмий поверх і загальмував аж тоді, як завернув за ріг потрібного коридору; там він уже пішов дуже повільно, буквально підкрадаючись до тієї самої маленької дівчинки з важкими терезами в руках, якій так люб’язно допомогла Герміона два тижні тому. Він підійшов до неї ззаду, низенько нахилився й прошепотів: