Невже старий дурень тішив себе надією, що мармур або смерть захистять чарівну паличку? Невже він думав, що Темний Лорд побоїться осквернити гробницю? Павукоподібна рука витягла чарівну паличку з Дамблдорових пальців, і в ту ж мить з її кінчика сипонула злива іскор, спалахнувши над тілом свого попереднього власника. Паличка була готова служити новому хазяїнові.

Розділ двадцять п’ятий Котедж «Мушля»

Розділ двадцять п’ятий

Котедж «Мушля»

Котедж Білла й Флер стояв самотньо на кручі, навислій над морем, стіни його були побілені й оздоблені мушельками. Це було відлюдне й гарне місце. Щоразу, коли Гаррі заходив у цей крихітний котедж чи в його садочок, він чув, як море невпинно накочувалось і відступало, неначе дихала величезна спляча істота. Наступні кілька днів він вигадував різні причини, щоб утекти з людного котеджу, прагнучи небесного простору над вершиною кручі, безмежжя широкого моря та холодного солоного вітру в лице.

Незбагненність власного рішення не гнатися наввипередки з Волдемортом за чарівною паличкою й досі бентежило Гаррі. Він не пригадував жодного випадку, коли обирав бездіяльність. Його мучили сумніви, що їх мимоволі посилював Рон, коли вони опинялись удвох.

«А що, як Дамблдор хотів, щоб ми розгадали цей символ і встигли здобути чарівну паличку?» «А що, як розгадати значення символу — означає стати „гідним“ здобуття реліквії?» «Гаррі, а якщо це справді бузинова паличка, то як ми тепер в біса знищимо Відомо-Кого?»

Гаррі не знав, що відповідати. Інколи він питав себе, чи не було відвертим божевіллям те, що він навіть не спробував завадити Волдемортові проникнути в гробницю. Він навіть самому собі не міг пояснити, чого вирішив цього не робити. Відтворював свої аргументи, що призвели до такого рішення — і вони здавалися йому доволі слабкими.

Найдивніше, що Герміонина підтримка бентежила його ще більше, ніж Ронові сумніви. Змушена визнати, що бузинова паличка реальна, Герміона відстоювала думку, що це предмет лихий, а спосіб, яким нею заволодів Волдеморт, викликав лише огиду, і навіть думати про таке було не припустимо.

— Гаррі, ти б ніколи так не зробив, — повторювала вона знову й знову. — Ти б ніколи не вдерся в Дамблдорову могилу.

Однак мертвий Дамблдор значно менше лякав Гаррі, ніж те, що він міг хибно витлумачити справжні наміри живого Дамблдора. Він відчував, що й досі бреде навпомацки в темряві. Він обрав свою стежку, проте постійно озирався, вагаючись, чи правильно зрозумів знаки, чи не треба було піти в іншому напрямку. Час від часу злість на Дамблдора знову накочувала на нього, нестримна, мов хвилі, що розбивались об кручу, на якій стояв котедж; злість, що Дамблдор перед смертю нічого не пояснив.