— О-о-о, так, охоче, — зраділа Луна, а розчарована Чо знову сіла.

— А як звідси вийти? — запитав Гаррі Невіла.

— Отут.

Він завів Гаррі й Луну в куток, де за шафочкою починалися стрімкі сходи.

— Вони ведуть щораз в інше місце, тому смертежери не можуть їх знайти, — пояснив він. — На жаль, ми й самі ніколи не знаємо, де опинимося, йдучи ними. Будьте обережні, Гаррі, бо вночі по коридорах бродять патрулі.

— Не турбуйся, — відповів Гаррі. — Скоро побачимось.

Удвох з Луною вони побігли вгору. Сходи були довжелезні, освітлені смолоскипами, і різко завертали в найнесподіваніших місцях. Нарешті вони добігли до суцільної на вигляд стіни.

— Іди сюди, — сказав Гаррі Луні, вийняв плащ-невидимку й накрив їх обох. І легенько штовхнув стіну.

Вона розтанула від доторку, й вони вислизнули на другий бік. Гаррі озирнувся й побачив, що стіна знову стала суцільна, як і була. Вони стояли в темному коридорі. Гаррі затяг Луну в тінь, понишпорив у капшучку на шиї і дістав Карту Мародера. Тримаючи її майже під самим носом, пошукав і нарешті знайшов на ній свою й Лунину цяточки.

— Ми на шостому поверсі, — прошепотів він, дивлячись, як у наступному коридорі віддаляється від них Філч. — Сюди, ходімо.

Вони навшпиньки рушили далі.

Гаррі вже багато разів скрадався по замку вночі, але ніколи ще його серце не калатало так швидко, ніколи ще так багато не залежало від того, чи вдасться безпечно пройти. Ступаючи на квадратики місячного світла на підлозі, проминаючи обладунки, чиї шоломи порипували від їхніх тихих кроків, не знаючи, що очікує за наступним рогом, Гаррі з Луною йшли, зазираючи в Карту Мародера щоразу, як було хоч трохи світла, і двічі зупинялися, пропускаючи привидів, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Гаррі щомиті очікував якоїсь завади, найбільше побоюючись Півза, тому при кожному кроці прислухався, щоб заздалегідь почути наближення Полтерґейста.

— Сюди, Гаррі, — ледь чутно прошепотіла Луна, смикнула його за рукав і потягла до ґвинтових сходів.

Вони полізли такими вузькими й закрученими сходами, що їм аж у головах запаморочилося. Гаррі ще ніколи тут не бував. Нарешті підійшли до дверей. На них не було ні ручки, ні шпарини для ключа. Нічого, крім гладенької дерев’яної поверхні з мідним дверним кільцем у формі орла.

Луна простягла бліду долоню — доволі моторошне видовище: рука, не поєднана з тілом, висить собі в повітрі. Стукнула раз кільцем, і цей звук у тиші здався Гаррі гарматним пострілом. Орел одразу роззявив дзьоба, та замість пташиного клекоту пролунав м’який співучий голос:

— Що було спочатку — фенікс чи полум’я?