VI

Тим часом я повернувся зі Сходу і намірявся трохи побути в Лондоні. Якогось ранку, десь тижнів за два після зображених подій, до мене зателефонував Елліот. Я здивувався, почувши його голос, бо знав, що він звичайно приїжджає до Англії на кінець сезону. Він повідомив мене, що й місіс Бредлі та Ізабелла приїхали разом з ним, і чи не зайшов би я до них сьогодні о шостій на чай, мені будуть раді. Зупинилися вони, звісна річ, у готелі «Кларідж». Я тоді мешкав неподалік і поволі добувся до готелю пішки — по Парк-лейн і далі, тихими, сповненими гідності вуличками Мейфера. Елліот займав свій постійний номер «люкс». Стіни в ньому були обшиті панелями кольору сигарних ящиків, кімнати обставлені розкішно, але не крикливо. В номері він був сам: місіс Бредлі та Ізабелла поїхали десь по крамницях, от-от повернуться. Він одразу розповів мені, що Ізабелла розірвала заручини з Ларрі.

Елліот, що мав трохи романтичні й суворо традиційні погляди на те, як людям слід поводитися за тих чи інших обставин, був спантеличений. Тож треба, як поводяться ці молоді люди! Ларрі, мало того, що прийшов на сніданок наступного дня після розриву, взагалі тримався так, ніби нічого й не змінилось. Був, як і раніше, люб’язний, уважливий і стримано веселий. З Ізабеллою поводився так само по-товариському ласкаво. Не схоже було, що він змарнілий, чи пригнічений, чи вбитий горем. Та й Ізабелла теж начебто не засмучувалась. З вигляду вона була така сама весела, так само безтурботно сміялась і жартувала, ніби й не вона допіру рішуче і, звісно, з лютим болем змінила своє життя. Елліот нічого не розумів. З уривків їхніх розмов він виснував, що обоє і не думають відміняти заплановані на ближчий час розваги. При першій зручній нагоді він завів про це мову з сестрою.

— Це непристойно, — заявив він. — Нічого їм вештатися повсюди разом, ніби вони й досі жених і наречена. Ларрі, мабуть, зовсім не тямить, що таке доброзвичайність. До того ж це ставить Ізабеллу в невигідне становище. От хоч би молодий Фотерінгем, цей молодик із британського посольства, явно накидає на неї оком. Він має гроші, добрі зв’язки, тож якби він знав, що дорога вільна, напевне запропонував би їй руку й серце. Раджу тобі, поговори про це з Ізабеллою.

— Дорогенький, Ізабеллі двадцять років, і вона навчилася так мило, без будь-яких грубощів натякати мені, що я пхаю носа не в своє діло. Дуже нелегко вести з нею такі розмови.

— Значить, ти погано її виховала, Луїзо. І це, до речі, якраз твоє діло.

— Де-де, а тут ви з нею не дійшли б нізащо згоди.