«А в бога ви вірите?»

Я не люблю таких інтимних запитань, і тому спершу хотів заявити йому, що це його не обходить. Але він так і випромінював доброту, і я відчув, що не можу сказати йому кривдне слово. Я не знав, що відповісти, не хотілося казати ні «так», ні «ні». Можливо, то біль спонукав мене до щирості, а може, щось у ньому самому, але я розповів йому про себе.

Ларрі трохи помовчав, а коли заговорив знову, я збагнув, що звертається він не до мене, а до того ченця-бенедиктинця. Про мене він забув. Не знаю, що на нього вплинуло, час чи місце, але тепер він без мого підказування повідав про те, що так довго, із вродженої потайності, беріг у своїй душі.

— Дядечко Боб Нелсон був дуже демократичний, він послав мене не до Марвінської середньої школи й тільки тому в чотирнадцять років віддав у Сент-Пол, що Луїза Бредлі голову йому прогризла. Ні в навчанні, ні в спорті я не був серед перших, але в школі прижився. Думаю, що я був цілком нормальний хлопець. До нестями захопився авіацією. Тоді вона тільки зароджувалась, і дядечко Боб захоплювався нею не менше за мене; він знав кількох авіаторів, і коли я сказав, що хочу навчитися літати, пообіцяв, що влаштує це для мене. Я був високий як на свої шістнадцять років, мене могли легко прийняти за вісімнадцятирічного. Дядечко Боб узяв з мене слово нікому про це не казати, бо знав: коли відпустить мене, то за таке всі на нього накинуться, але так чи так, а саме він допоміг мені тоді перебратися в Канаду, давши листа для когось із своїх друзів, — отож у сімнадцять років я вже літав у Франції.

Страшенно ненадійні були ті іграшки, тодішні літаки; щоразу, піднімаючись у повітря, ти важив життям. Висота, як на теперішні мірки, була нікчемна, але кращого тоді ми не знали. Для нас це було мов чудо. Любив я літати. Не можу описати почуття, яке викликав у мені політ; знаю тільки, що почувався гордим і щасливим. Я був там ніби частинкою чогось дуже великого й прекрасного. Точніше я не міг би цього висловити, але відчував, що там, на висоті двох тисяч футів, я вже не самотній, належу до чогось нез’ясовного, хоч зі мною нікого й немає. Мабуть, це звучить безглуздо, але що вдієш. Коли я летів над хмарами і вони були піді мною, мов отара овець, я почувався гостем безконечності.

Ларрі примовк. Він дивився на мене своїми непроникними очима, але я не був певен, чи він бачить мене.

— Я і раніше знав, що людей вбивають сотнями тисяч, та ніколи не бачив їх убитими. І мене це не дуже хвилювало. А потім я на власні очі побачив загиблого. Від того видовища мені стало нестерпно соромно.