«Мабуть, що так», — відповів я.

Він кинув на мене швидкий погляд, і в його очах майнула ніби усмішка. Він повів мову про Есхіла; ви ж знаєте, я вивчав давньогрецьку, але він знав великих трагіків так, як мені й не мріялось. Його слова будили в мені політ думки. Мені було невтямки, чому він поставив мені те запитання. Мій опікун, дядечко Боб Нелсон, був агностик, але до церкви ходи» регулярно, бо того сподівалися від нього пацієнти, і з тієї самої причини змушував мене ходити до недільної школи. Мар та, наша служниця, була ревна баптистка, й отруювала мені дитинство розповідями про пекельне полум’я, де грішники горітимуть поки й віку. Вона із щирою насолодою змальовувала муки, які чекають на різних наших сусідів, що так чи інак заслужили на її неласку.

Коли настала зима, я вже досить добре знав отця Енсгайма. Як на мене, він був чудова людина. Не пам’ятаю, щоб він хоч раз на кого-небудь розсердився. Був він добродушний і милосердний, із широкими поглядами, яких я від нього й не сподівався, і напрочуд терпимий. Його ерудиція мене просто вражала, а він, звісно, розумів, який я невіглас, а проте розмовляв зі мною так, ніби я не поступався перед ним у вченості. Дуже терплячий був зі мною. Наче того тільки й бажав, щоб бути мені корисним. Якось-то з доброго дива у мене заболів поперек, і фрау Грабау, наша господиня, умовила мене лягти в ліжко з грілкою. Почувши, що я нездужаю, отець Енсгайм зайшов перевідати мене по вечері. Я почувався чудово, коли не рахувати гострого болю. Самі знаєте, що таке книжні люди, як вони скрізь цікавляться всякою книжкою. Отож я, коли він увійшов, відклав набік книжку, а він узяв її, подивився на заголовок. Це був твір мейстера Екгарта, я розкопав його в тутешнього букініста. Він спитав, навіщо я це читаю, і я сказав, що вже простудіював чимало містичної літератури, та й розповів йому про Кості, як той пробудив у мені інтерес до цієї теми. Він дивився на мене своїми витрішкуватими голубими очима, в них була насмішкувата ласка, тільки так я можу назвати їхній вираз. У мене було таке відчуття, ніби я йому здаюся смішним, але він так мене любить і жаліє, що я, хоч який кумедний, від того не стаю гірший. А втім, я ніколи не ображаюся, якщо люди мають мене за дурника.

«Чого ж ви шукаєте в цих книжках?» — спитав він.

«Коли б то я знав, — відказав я, — це був би хоч перший крок на шляху до моєї мети».

«Пам’ятаєте, якось я спитав вас, чи ви протестант, а ви відповіли — мабуть, що так. Що ви хотіли цим сказати?»

«Мене ростили в протестантській вірі».