Якось я спитав його: «От ви вільні від забобонів, ви знаєте життя, ви начитані в природничих науках, філософії, літературі, — скажіть, поклавши руку на серце, чи вірите ви у перевтілення?»

Обличчя його враз Змінилося — це вже було обличчя ясновидця.

«Мій любий друже, — відповів він, — якби я в нього не вірив, життя для мене не мало б ніякого сенсу».

— А ви, Ларрі, вірите у перевтілення? — запитав я.

— На це запитання дуже нелегко відповісти. Мені здається, що ми, люди Заходу, неспроможні вірити в нього так беззастережно, як вірять на Сході. У них ця віра увійшла в плоть і кров. У нас вона може бути лише особистою думкою. Я, наприклад, і вірю в перевтілення, і не вірю.

Він помовчав, підперши рукою схилену голову. Тоді випростався.

— Хочу розповісти вам, якого дива я зазнав одного разу. Якоїсь ночі в моїй кімнатчині в ашрамі я вправлявся в медитації, як мене вчили індійські друзі. Я запалив свічку й почав зосереджувати увагу на її полум’ї, і через певний час цілком виразно побачив через те полум’я довгий ряд постатей. Перша була літня дама в мереживному чепці, із сивими кучериками, що звисали на вуха. На ній був щільний чорний корсаж і чорна шовкова спідниця з оборками — так, здається, одягалися жінки в сімдесятих роках; і стояла вона обличчям до мене в граційній, сором’язливій позі, опустивши по боках руки долонями вперед. Її прив’яле обличчя випромінювало ніжність, лагідність і доброту. Зразу за нею, в профіль до мене, стояв високий худий єврей з гачкуватим носом і товстими губами, у жовтому каптані і з жовтим ковпаком на густій чорній шевелюрі. Він мав вигляд ученого, на обличчі закарбувався вираз похмурого, фанатичного аскетизму. Позад нього, знов обличчям до мене, і видний так виразно, мовби й не було більш нікого між нами, стояв молодик Із веселим рум’яним обличчям, у якому безпомилково можна було впізнати англійця шістнадцятого сторіччя. Він стояв міцно, ледь розставивши ноги, — такий собі зухвалий гультяй, якому море по коліна. На ньому було розкішне червоне вбрання, таке носили придворні; на ногах оксамитові тупоносі черевики й плоска оксамитова шапчина на голові. За цими трьома мріла ще нескінченна низка постатей, мов черга перед кінотеатром, але всі наче в тумані, їх було не роздивитись. Я бачив тільки їхні невиразні обриси, та якийсь рух проходив по них хвилями — так колишуться пшениці під літнім леготом. Не знаю, скільки це тривало, — хвилину, чи п’ять, чи й десять, — але потім вони помалу розтали в нічній пітьмі, й не лишилося нічого, тільки рівне полум’я свічки.