Я задумано подивився на Ларрі.

— Хотів би я знати, що саме привабило вас у цій суворій вірі?

— Думаю, що можу вам пояснити. Мені завжди здавалося жалюгідним, що засновники тієї чи іншої релігії ставили людині умову: віруй в мене, а то не спасешся. От ніби без чиєїсь віри вони не могли знайти віри в самих собі. Неначе ті древні поганські божки, що марніли й хиріли, коли люди не підтримували їхніх сил жертвоприношеннями. Веданта не вимагає, щоб ви брали щось на віру; єдина її вимога — палке бажання пізнати Реальність; вона стверджує, що ви можете пізнати бога так само, як можете пізнати радість чи біль. І нині є в Індії люди, може, сотні людей, які певні, що вони цього досягли. Мене особливо тішить думка, що осягти Реальність можна з допомогою знання. В пізніші епохи індійські мудреці, зважаючи на людську слабість, припускали, що спасіння можна зажити й любов’ю чи добрими ділами, та вони ніколи не заперечували, що найдостойніший, хоч і найтяжчий, шлях — це шлях пізнання, бо знаряддя його — найцінніше, що має людина — її розум.

VII

VII

Тут я мушу урвати свою оповідь і пояснити, що не намагаюся дати якийсь послідовний виклад філософської системи, відомої як веданта. Для цього мені бракує знань, та навіть якби я їх мав, такий виклад був би тут не до речі. Розмова наша тривала довго, і Ларрі наговорив мені куди більше, ніж я вважав за можливе навести у цьому творі, який, зрештою, має бути романом, а не науковим трактатом. Головне для мене — сам Ларрі. Я взагалі зачепив цю складну тему тільки тому, що коли б я бодай коротко не згадав про роздуми Ларрі та про незвичайні події в його житті, спричинені, можливо, саме цими роздумами, то надто неправдоподібною видалася б та лінія поведінки, яку він вибрав і про яку читачеві скоро стане відомо. Знов же мені прикро, що ніякими своїми слонами я не спроможуся дати хоча б уявлення про його приємний голос, від якого найдріб’язковіші його зауваження набували переконливості, чи про постійно мінливе його обличчя, сповнене то поважності, то легкої веселості, то замислене, то лукаве, про ту мінливість виразу, що супроводила його оповідь, немов переливи рояля, коли скрипки виводять тему за темою. Він говорив про серйозні речі, але мова його була проста, невимушена, трохи, далебі, ніякова, хоча з такою самою ніяковістю він говорив би й про погоду та майбутні врожаї. Якщо в читача склалось враження, ніби в його манері було щось менторське, то це моя провина. Його скромність була така ж очевидна, як і його щирість.

Відвідувачів у ресторані лишилося жменя. Гультяї вже давно розбрелися. Печальні створіння, що заробляють на життя любов’ю, розповзлися по своїх убогих оселях. Ось зайшов стомлений чоловік і випив склянку пива, закусивши бутербродом. Ще один, хитаючись, мов спросоння, замовив чашку кави. Дрібні службовці. Перший відпрацював нічну зміну і йшов додому спати. Другого підняв на ноги будильник, і він знехотя починав свій довгий робочий день. Ларрі мовби забув, де він і котра тепер година. Мені в житті довелось побувати в різних чудернацьких ситуаціях. Не раз бував на краю загибелі. Не раз стикався з романтикою і знав, що це таке. Проїхав верхи через Центральну Азію, тим самим шляхом, яким Марко Поло добувався до казкової країни Китаю; пив із склянки російський чай у претензійній петроградській вітальні, й солодкомовний чоловічок у чорному сюртуку й смугастих штанях розказував мені, як він убив великого князя; сидів у розкішній залі у Вестмінстері й слухав ясні та лагідні звуки Гайднового тріо, а за вікном вибухали німецькі бомби… Але в такій чудернацькій ситуації я ще ніколи не опинявся: годину за годиною сидів на червоному плюшевому диванчику в паризькому нічному ресторані, а Ларрі провадив про бога й вічність, про Абсолют і забарне колесо нескінченного становлення.