«Залишайся, — сказав він. — Тобі покажуть, де можна спати».

Мене поселили в хижці, де Шрі Ганеша жив, коли ще тільки спустився в долину. Приміщення, де він тепер проводив і дні, й ночі, — побудовано згодом, коли біля нього згуртувались учні й дедалі більше людей, принаджених його славою, приходило йому вклонитися. Щоб не вирізнятись, я перевдягся в зручну індійську одежу, й так засмаг, що, тільки придивившись, можна було розпізнати в мені чужинця. Я багато читав. Роздумував-медитував. Слухав Шрі Ганешу, коли тому охота була говорити; говорив він небагато, але залюбки відповідав на запитання, і слова його дивно надихали, будили багато думок і почуттів. Мов музика. Сам він замолоду вправлявся в дуже суворому аскетизмі, але своїх учнів до того не спонукав. Прагнув звільнити їх від рабства егоїзму і плотських пристрастей, пояснював їм, що шлях до звільнення пролягає через спокій, здержливість, самозреченість, покірливість, через твердість духу, жадання свободи. Люди приходили до нього з поблизького містечка, де був знаменитий храм і куди раз на рік прибували на свято незліченні юрмища прочан; приходили з Трівандрума і з іще віддаленіших місць, щоб повідати йому свої печалі, спитати поради, вислухати його напучування. І всі йшли від нього зміцнілі душею, втішені і в мирі з самими собою. Суть його вчення була дуже проста. Він учив, що ми кращі й розумніші, ніж нам здається, і що мудрість веде до свободи. Учив, що для спасіння душі найважливіше — не відійти від світу, а тільки зректися себе. Учив, що робота, зроблена безкорисливо, очищає душу, і що обов’язки — це надана людині змога притлумити своє осібне «я» і злитися водно із «я» вселенським. Незвичайне було не так його вчення, як він сам — його добрість, велич його душі, його святість. Сама його близькість була благом. Я був дуже щасливий коло нього. Я відчував, що нарешті знайшов те, що шукав. Тижні, місяці спливали неймовірно швидко. Я надумав, що буду коло нього або поки він помре, — а він казав, що має намір не дуже довго перебувати у своєму тлінному тілі, — або поки сягну осяяння, тобто такого стану, коли нарешті розірвеш пута невігластва й пізнаєш із незаперечною впевненістю, що ти й Абсолют — одно.

— А тоді що?

— Тоді, коли правда те, що вони стверджують, нема більш нічого. Земний шлях душі закінчився, і вона більше не повернеться.

— І Шрі Ганеша помер? — спитав я.

— Та ні, наскільки мені відомо.

Кажучи ці слова, Ларрі збагнув, що́ я мав на увазі, й стиха засміявся. Трохи помовчавши, він повів далі, але так, що я спочатку подумав, чи не хоче він ухилитися від другого запитання, дуже логічного, яке от-от мало злетіти з мого язика: чи дано було йому осяяння?