VIII

VIII

Ларрі мовчав уже кілька хвилин, та я не хотів квапити його і чекав. Але ось він подарував мені коротку дружню усмішку, наче раптом згадав про мою присутність.

— Коли я добувся до Траванкура, то з’ясувалось, що й не треба було розпитувати зарані про Шрі Ганешу. Там усі його знали. Багато років він прожив у гірській печері, а потім його вмовили спуститися в долину, де якийсь добрий чоловік подарував йому ділянку землі й поставив для нього хатину-ліплянку. Від Трівандрума, столиці князівства, я добирався туди цілий день: спочатку поїздом, а тоді на волах, — поки добився до його ашрами. Біля воріт садиби стояв якийсь юнак, я спитав його, чи можна мені побачити йога. Я приніс кошик фруктів — традиційний дарунок. За кілька хвилин юнак вернувся і провів мене в довгу кімнату з багатьма вікнами у всіх стінах. В одному кутку на підвищенні, застеленому тигровою шкурою, сидів у позі медитації Шрі Ганеша. «Я вже давно на тебе чекаю», — сказав він. Я здивувався, але подумав, що про мене йому сказав мій приятель. Та коли я назвав його, Шрі Ганеша похитав головою. Я підніс йому фрукти, й він звелів юнакові винести їх. Ми зостались наодинці, й він мовчки дивився на мене. Не знаю, скільки тривала ця мовчанка. Може, з півгодини. Я вже розказував вам, який він із себе, але я не сказав, який він випромінював спокій, яку доброту, ясноту, зреченість. Я був стомлений, спітнілий з дороги, а тут помалу почувся дивовижно відпочилим. Він іще мовчав, та я вже був певен, що він і є та людина, яку я шукаю.

— Він розмовляв по-англійському? — спитав я.

— Ні, але мені, знаєте, легко даються мови, й на півдні я встиг досить нахапатись тамільської, тож мову розумів і з людьми міг порозумітись. Нарешті він заговорив.

«Чого ти сюди прийшов?»

Я почав розповідати, як потрапив до Індії та що робив тут три роки, як, наслухавшись про мудрість і праведність різних святих людей, ходив від одного до іншого, й ніхто не дав мені того, що я шукав. Він урвав мене:

«Все це я знаю. Зайве про це говорити. Чого ти прийшов сюди?»

«Щоб ви стали моїм гуру[73]», — відказав я.

«Єдиний гуру — це Брама», — мовив він.

Він усе дивився на мене якось пильно-пильно, аж дивно, а потім тіло його враз заціпеніло, очі ніби обернулися всередину, і я побачив, що він поринув у транс, який індуси називають самадгі, тобто зосередженням; у цьому стані, вважають вони, знімається протилежність суб’єкта і об’єкта і людина стає Абсолютним Знанням. Я сидів перед ним на підлозі, схрестивши ноги, й серце моє шалено стукотіло. Скільки часу минуло, не знаю, потім він глибоко зітхнув, і я зрозумів, що він повернувся до нормальної свідомості. Він окинув мене поглядом, сповненим ласки й доброти.